Розповідь “Сукня” написала письменниця з Покрова Наталія Князюк.
NikopolART пропонує Вам її прочитати.
— Бабусю! Я красуня? Ну скажи! — не перестаючи підскакувати й кружляти перед дзеркалом, щебетала Камілла.
Дівчинка вискочила з примірочної в ніжно-рожевій сукні, розшитій бісером і блискітками, з широкою пишною спідницею, прикрашеною органзовими воланами та розсипом стразів. Так, ця сукня — мрія кожної дівчинки, і вона й справді була казковою!
Немов маленька фея, Камілла, випурхнувши з моєї пам’яті, оживила давно забуту мною казку.
Погляд, вираз обличчя, характерний нахил голови й ті запальні, бездонні сірі озера очей — де ж я могла їх бачити раніше? — подумала я, милуючись онукою. — Ах так, згадала. Саме такою в її віці була моя донька.
Як я могла це забути?
“Багато-багато” — так сказала б про цю сукню моя мама, якби була зараз жива. Як би мені хотілося, щоб вона побачила моїх онуків!
А Камілла просто сяяла від радості!
Що ще потрібно шестирічній дівчинці для повного щастя? Щоб мама й тато завжди були поруч і тримали за руку, і щоб сукня — обов’язково красива — визирала з-під якої сяяли сліпучі туфельки.
— Звичайно, моя принцесо, ця сукня тобі дуже личить! Ти в ній справжня лялечка й чарівниця — очей не відвести! — усміхаючись, сказала я, намагаючись приховати сльози. — Але, моя люба, до такої шикарної сукні треба ще підібрати гарні туфельки й сумочку — вони чудово доповнять образ. Давай поки залишимо сукню на касі й підемо в інший відділ — оберемо взуття, сумочку, рукавички й ще деякі дрібнички, які зроблять тебе неперевершеною!
— А ти мене, правда, не обдуриш? — тихо запитала дівчинка. — Я ж просила маму купити мені цю сукню, коли ми були тут, і не один раз. А мама казала, що вона дуже дорога й вона не може її мені купити. А я так про неї мріяла! Вона мені навіть снилася! — перебила мене Камілла. — Вона така, бабусю, така! Із намистинками й блискітками! Такої більше ні в кого немає. В магазині вона одна! А ти мені її купиш?
— А хіба я колись тебе обманювала? — запитала я.
— Ні, бабусю, не обманювала. А можна я в ній піду додому? — Камілла так подивилася на мене, що моє серце не витримало, і я розтанула, як залишене без нагляду морозиво.
— Звичайно, моя дівчинко! Ми зараз же її купуємо! А потім, Каміллочко, підемо в сусідній відділ і влаштуємо тобі справжнє свято. І хай увесь світ зачекає! — весело відповіла я, і ми побігли до каси.
— Донька ваша так на вас схожа — прямо одне обличчя, — сказала продавчиня, подаючи мені чек.
— Це моя бабуся! — голосно сказала Камілла, по-дитячому видаючи всі сімейні таємниці. — Мама з Павликом, моїм братиком, вдома залишилися. У нього зубки ріжуться, і він весь час плаче. А бабуся до нас у гості приїхала. У неї відпустка.
Потім Камілла, під моїм чуйним керівництвом, підібрала сумочку в тон до сукні.
Туфлі ми вибирали досить довго, але не прогадали — вони виявилися чудовими: темно-рожеві, лаковані, з витонченими бантиками на застібках.
— Я справжня принцеса! — в сотий раз поглянувши в дзеркало, як заклинання, повторювала Камілла. — Ходімо швидше додому, покажемо мамі, що ти мені подарувала!
— Каміллочко! Наші з тобою покупки треба обов’язково відзначити! Гуляти так гуляти! — сказала я. — Тут, за поворотом, є кафе. Я ще в шкільні роки туди ходила з батьками. Давай зайдемо!
— Я хочу тістечко з шоколадною начинкою й какао, — відповіла внучка, пританцьовуючи й беручи мене за руку.
Сидячи в кафе, я спостерігала, з яким задоволенням моя люба внучка відкушує ароматну випічку. Дивитися на її щасливе личко можна було безкінечно…
І я згадала, як ми з батьками ходили в це кафе. Мама замовляла мені кошичок із тістечком і молочний коктейль, а тато з гордістю витягав із портфеля шоколадку — «Казки Пушкіна» чи «Альонку». Щасливішої за мене дівчинки тоді не було в усьому світі!
А потім мої батьки розлучилися. Я залишилася жити з мамою. Тато часто приходив до нас, але такою безтурботною та захопленою я вже більше не була…
Донька, тримаючи на руках синочка, відчинила нам двері.
— Що це таке? Камілло, ти вмовила бабусю купити тобі сукню? Мені твої хитрі маніпуляції когось нагадують… — примруживши ліве око, сказала вона.
— Мамочко! Це все бабуся мені купила — сукню, туфлі, сумочку, рукавички, обруч і шпильки для волосся! — обіймаючи мене й підстрибуючи від радості, наспівувала Камілла. — А ще ми з бабусею ходили в дитяче кафе! І я там їла дуже смачне тістечко!
— Які ви молодці! — Катя поставила синочка на підлогу й, дивлячись на мене, продовжила:
— Я ніколи не забуду, як ви з бабусею Анею й бабусею Маєю збирали мене в перший клас! Тоді мені купили такий класний і зручний ранець, що всі діти в класі заздрили! А яка в мене була гарна шкільна форма! Білосніжна шовкова блузка з манжетами й перламутровими ґудзиками, чорний плісований сарафан, білі гофровані банти й мереживні гольфи! Але найголовніше — це були туфлі! Чорні, лаковані, з блискучими камінчиками! Вони так сяяли на сонці! Таких більше ні в кого не було!
Коли наша донечка Катруся, випускниця дитсадка, у 1997 році пішла в перший клас, у нас із чоловіком не було грошей на все необхідне. І тоді ми, три родини, хто що міг, зібрали донечці на обновки. І на святковій лінійці наша дівчинка була найгарнішою!
— Я часто згадую, як ми після мого першого дзвоника втрьох пішли в кафе. Ви купили мені шматочок торта й пляшечку дитячого шампанського. Мамо, ти не повіриш, я досі пам’ятаю його смак! — з тремтінням у голосі продовжила Катя. — Тільки торт ви з татом тоді не їли. Я тоді не розуміла чому. Ви сказали, що не голодні. Тепер я знаю — у вас просто не було грошей, але ви так хотіли зробити мені свято!
Я дуже вдячна вам із татом за моє безтурботне й щасливе дитинство!
Ми з Катею, вже не стримуючи емоцій, міцно обійнялися. До нас приєдналися Камілла й Павлик.
І переді мною ожила інша картина — я, шістнадцятирічна дівчина з русою косою до пояса, разом із мамою й татом купуємо мені сукню. Як зараз пам’ятаю, у далекому 1987 році вона коштувала сімдесят карбованців — чимала сума.
Часто після школи я проходила повз універмаг і, немов зачарована, зупинялася біля вітрини. Там, за склом, на манекені висіла сукня моєї мрії — темно-бордова, розшита вишивкою «ришельє», з високим вирізом «човником» до плечей, з рукавами «летюча миша»… Вона здавалася мені втіленням дорослого життя, жіночності й краси.
Як я мріяла стати власницею цієї сукні! І моя мрія здійснилася — коли тато знову прийшов до нас, я наважилася попросити батьків скинутися мені на дорогий подарунок. Моєму захвату не було меж! Мама й тато, переговоривши наодинці, погодилися! І ось я виходжу з примірочної, сяючи, як вранішня зірка, а батьки дивляться на мене й витирають сльози радості.
Тоді я зняла сукню тільки перед сном. Це була моя найулюбленіша сукня. Я носила її на всі свята.
Коли я вже вийшла заміж і мала двох дітей, під час переїзду в інше місто ця сукня безслідно зникла. Минуло багато років. У мене було безліч інших суконь — скромних, модних і дорогих. Але ту сукню, той захват і те відчуття щастя я не забуду ніколи…
Ввечері, коли ми вклали дітей спати, до мене в кімнату зайшла Катя.
— Мамусю! Навіщо ти балуєш Каміллу? Вона мені показала подарунки — твої золоті сережки й кулон із рубінами. Я ж знаю, як ти ними дорожиш — це ж пам’ять про бабусю! Тобі хіба не шкода з ними розлучатися? — після паузи запитала Катя.
— Знаєш, доню, коли робиш своїх рідних хоча б трохи щасливішими й бачиш, як від радості світяться їхні очі, сам відчуваєш радість, що ні з чим не зрівняється! Запам’ятай — найбільше щастя в житті не в тому, щоб отримувати, а в тому, щоб віддавати!
Повідомити новину чи надіслати поезію (прозу) можна на електронну пошту: nikopol-art@ukr.net