Горище

У одному старовинному будинку, збудованому ще в середині дев’ятнадцятого століття, є дивовижне горище. Раніше воно виконувало господарську функцію. Зараз цим приміщенням вже давно ніхто не користується за його первісним призначенням. Будівельники того часу, імена яких так і залишились невідомими, добре постаралися — горище вийшло великим і просторим.

Триповерховий будинок і в XXI столітті продовжує приймати мешканців, гостинно розчиняючи перед ними свої двері. В якій країні, в якому місті розташований цей будинок? Я вам не скажу — спробуйте здогадатися самі.

Можливо, усе це відбувається просто перед вашим носом, у будинку навпроти чи в сусідньому районі, там, за поворотом, за тим супермаркетом, у дворі того будинку, де тішать око різнокольорові айстри й солодко пахнуть, схожі на грамофон, петунії?

Можливо, варто хоча б іноді, проходячи повз будинок із неозвученою історією, зупинитися, сісти на лавку й уявити собі людей, які колись тут жили. Що сталося з їхніми мріями, надіями й коханням? А якщо простягнути руку і доторкнутися до цегли, ніби потримати камінь у руці, можна відчути, що ці будівельні матеріали приховують у глибинах своєї пам’яті. Адже вони — відлуння минулого і свідки наших днів. Вони — частина нашого життя. Чиї руки вони пам’ятають? Що бачили їхні очі? Мовчазними свідками яких подій вони були?

У самому далекому кутку горища, зліва від вікна, прикритий і схований від сторонніх очей старими й майже розваленими ящиками з-під колись дефіцитних сигарет, печива та цукерок, стоїть старовинна кована скриня. Скільки їй років? Точно ніхто не знає. Хто, спотикаючись, затяг її по сходах — теж невідомо.

Кажуть, це було майно колись багатого купця Стрілецького, який займав перший поверх цього будинку. Неперевірені джерела стверджують, що це була скриня з посагом, який ретельно збирали для дочки Стрілецьких — Машеньки. Дівчину засватав літній і заможний товариш її батеньки, також купець. Наречена не послухалась батьків і втекла прямо з-під вінця у 1909 році з молодим офіцером Морського флоту, який програвся на скачках. Батьки Марії категорично відмовились дати благословення на шлюб доньки з цим бідним офіцериком.

Більше жодної достовірної інформації про Марію і Павла немає. Кажуть, ще до революції молоді люди виїхали до Англії, і там їхній слід загубився. Батьки Машеньки так і не побачили щасливого обличчя доньки і не обійняли своїх онуків. За чутками, усе багатство скрині після смерті Стрілецьких дісталося злодіям.

Під дахом будинку можна побачити гіпсову ліпнину. Вона теж багато чого бачила за своє життя. Але вона мовчить, надійно зберігаючи секрети тих, хто їй довірився.

Мешканці загадкового будинку щороку викликають служби, які за допомогою спеціальних пристроїв миють фрески. Фрески теж сповнені таємниць. Вони знають, скільки сліз було тут пролито.

Вікно, яке, здавалося б, ніхто ніколи не протирав і не очищав від павутини, завжди залишалося чистим. Воно безвідмовно пропускало сонячне світло, хоча насправді воно там і не було потрібне.

Біля вікна стояв подряпаний і важкий стілець. Його ніхто й ніколи не пересував зі свого місця. Стілець широкий — на ньому можуть поміститися одразу двоє. У стільця, як і в скрині, є своя історія. Але зараз мова не про неї.

Про це місце ходять різні недобрі чутки, але мешканці будинку вперто їх спростовують. Кажуть, що горище має ще й цілющу силу. Але як можна перевірити, чи це правда, не випробувавши його силу на собі? Старожили будинку зберігають таємниці — можливо, вони мають рацію?

А чи справді є якась таємниця?

Вірите ви чи ні, але таємниця справді була.

Кожен мешканець цього будинку хоч раз побував на цьому горищі, але ніколи вам у цьому не зізнається. Усі без винятку, хто піднімався сюди, знають відповідь на це питання, але правду не скажуть. Розповісти — означає поділитися з вами своїм особистим болем і трагедією, розкрити й оголити свою душу.

Бути до кінця чесним не хоче ніхто, навіть перед самим собою зізнатися у власних помилках наважується не кожен, чи не так?

На горищі, у чорній скрині, що незрозуміло як тут опинилася, зберігаються найжахливіші історії.

Кожен, хто піднімається цими скрипучими дерев’яними сходами, приносить сюди частинку себе. Він залишає тут частину свого серця, крихту своєї долі, свої найпотаємніші мрії та бажання, якими наповнені його думки.

Тут плачуть і сміються не лише очі. Тут сумують і ридають душі. Мрії, взявшись за руки, блукають з боку в бік.

У скрині зберігаються нездійснені та загублені надії.

У кожного, хто приходить сюди і сідає на стілець покаяння і прийняття, очікування й віри, болить душа. Вони сподіваються на диво. Але диво — це твої рішення й вчинки, і ніхто замість нас нічого не зробить.