Поезія письменника з Нікополя Миколи Парасотченка потрапила до всеукраїнського літературного-мистецького журналу VOLYA.
Повідомляє NikopolART.
Журнал VOLYA був нещодавно виданий у Харкові. У ньому зібрана поезія і проза авторів з різних куточків України. Є воєнна поезія, казки й пісні. У розділі «VOLYA поезія» надруковані вірші письменника з Нікополя Миколи Парасотченка.
Як розповів Микола, спочатку видавці планували випускати збірку сучасних письменників. Але, зробили журнал. Уродженець Нікополя відправив організаторам свої написані рядки. І вони, потрапити до першого номеру журналу VOLYA.
Поезія письменника з Нікополя потрапила журналу: відео
Тобі.
Навіщо снишся ти мені ночами?
Якщо не знаю, де ти? З ким?
І навіть у сні тебе шукаю,
Повірив я твоїм словам, не міг знайти.
Чекаю, та чекаю наче вічність,
Всі кажуть, що зараз ти прийдеш.
Твої я подарунки, тримаю міцно,
Але не йдеш ,не йдеш.
Ти навіть у сні, мені наговорила,
Наговорила те, що інший не сказав.
Та я ходив, блукав усіма вулицями мира,
І все одну, одну тебе чекав.
А ти пішла не повернувшись,
Бо знала що не повернешся до мене ти.
А я чекав тримавши подарунки,
Та вірив що кохала міцно ти….
Злива.
Після таких великих злив,
Ти бачила як поле з маків розцвітало?
Тропою йшли усі туди,
Але тебе я там не пам’ятаю.
За руки бралися кохані,
Сміялись навіть ті, що друзями були.
У небі сонце так палало,
Там все просохло після дощів.
Пташки співали голосно над нами,
Такого співу я ніде не чув.
А поряд з полем левади розстелялись,
Над ними білі лебеді блакитним небом йшли.
Тремтіли руки, тіло все гуло,
Моє кохання тоді на поле не прийшло.
Я бачив поле з маків розцвітало,
Але тебе я вже не пам’ятаю….
На краю землі.
Її волосся наче колос ,а очі соняха поля.
Уста такі скажені та червоні,
Немов той спалах захід сонця,
Та вже так не витримую і я.
Її тремтіння рук, та шиї,
Вже багатьох позводило на ні.
Мені здавалось що це мрія,
Усіх на світі чоловіків.
Ми з нею так раптово,
Зустрілись з ранку на краю землі.
Вона мені співала пісню, неначе колискову,
А я все таїв, таїв, та був вже там на дні.
Кохались ми, немов на небі,
Її я відчував усю.
Але попав в полон до неї,
Тепер на том краю землі, стою один.
Янголи
Збирались до садочку й школи зранку,
Матусі їм складали тормозок.
Та черевички натирали
Хай допоможе їм сьогодні Бог.
Одні поїхали з країни,
Бо знищили домівку вщент.
А інші залишились вдома
Бо думали що ворог піде геть.
Були такі що молитви читали під тривогу,
Збирали кошти на допомогу ЗСУ.
На Новий Рік просили в Дід Мороза
Не ляльку ні машинку а миру на землі.
Багато з них хто вже на небі,
Багато хто, не відгуляє випускний.
Багато хто, пуска долоні з неба,
Так сильно, хочуть, дітки до батьків….
Відкрийте очі
Нехай палають там ворожі танки,
Нехай палає під ногами у вас земля.
Ще народжує ваша мамка,
А в нас як зацвітуть кругом усі поля.
Нехай кричать що ми нацисти,
Бо вийти в них на площу то слабо.
Але забули ви про тих лимонівців,
Так розгрібайте вдома ви своє лайно.
Політика, ворожі літаки ,і ППО
Це все що ви зібрали на даху Москви.
І навіть двійника показують як у тому кіно,
Та фантомас вже не літає в літаку.
Відкрийте очі, може годі, досить,
Земля приймає лиш загиблих, небо душі.
Ми не простим вам, нехай хто вас спитає.
Всі ваші покоління у крові по вуха.
Нікополь
Летять ракети у моє місто
Будинки вже пустують звісно.
Бо люди виїжджають на нове місце,
Де є життя, дитячий сміх у місті.
Ти вирішив бомбити Нікополь?
Мене рятуєш от кого, і чого?
Чому повинні мої рідні, друзі?!
Покинути домівки, назвавши вас лайном.
Колись у літку місто оживало,
І дамба, та навіть Перемоги парк.
Та на Каховське весь люд зїжалися,
І навіть ти кацап викупувався там.
Тепер не має сміху, люду,
Басейн новий, і навіть той пустий.
І зранку чути тільки вибух,
Наш Мер сказав “Ми ніч пережили”.
Але скажіть мені ви добрі люди,
Скажи мені будь ласка ти ООН.
Чого чекаєте ви Хіросіму?
Чи може, і Чорнобиль повторимо ми знов?!
Я знаю Нікополь все витримає,
Як витримає весь наш народ.
Але ви люди схаменіться,
І не мовчить, бо буде пізно,
Ми не повинні дати їм джекпот.
Війна з мирними
Не буде більше липи для Тараса,
Та Закарпаття не відчує дід Охрип.
Літали ластівки над хатою,
Але завали там, зосталась одна піч.
Катруся вже ніколи не обійме татка,
Він рятував людей, та сам згорів в вогні.
Ніколи вже бабуся не побачить Стаса,
Його корабель, лежить тихесенько на дні.
Таких багато, чоловіків, жінок навколо,
Ти Боже подивись, хоча б на мить.
Хіба не бачиш з неба ти ці долі?
Благаю я тебе, скажи, як нам усе це зупинить!?
Коли?
Коли зупиниться цей світ?!
Коли кохання переможе зраду?!
Батьки почують діточок своїх,
Та куля в полі зупиниться наразі.
Коли язик ковтне, хто ображає близьких?!
Коли відсохнуть руки, хто краде в бідних?!
Коли кохані, й діточки зустрінуться всі знову?!
Багато запитань, себе спитаю я по новій…
Повідомити новину або надіслати поезію (прозу) можна на електронну пошту: nikopol-art@ukr.net