Розповідь нікопольчанки Ольги Ткаченко потрапила до книги «Історія сильних». Її презентували у Бучі ще в березні.
Про це у своєму телегам-каналі розповів чоловік жінки Віктор Гармаш, передає NikopolART
«В книзі зібрані оповіді українців про своє життя з початку війни. У збірці, також, попала оповідь моєї дружини Олі, про наш Нікополь і власні переживання та думки. Сказати чесно, дуже пишаюся цим, але, ДУЖЕ, хотів, аби книги про Україну видавалися за інших обставин», написав Віктор.
Перший тираж книги «Історія сильних» складає 500 примірників. Розповідь Ольги Читайте нижче.
Розповідь нікопольчанки Ольги потрапила у книзі «Історія сильних»
“Привіт, я з Нікополя”.
“А де це?”
Сьогодні вже навряд почуєш такі фрази. Всі знають, де ми. Тепер ми- це маленька червона крапка на карті України. Яка світиться завжди. Тому що тривога, тому що артобстріл.
Маленьке зелене місто на Південному Сході України. Спокійне життя. Розмірений ритм.
Каховське вдосховище і дамба з пляжами. Величезні персики і помідори влітку. Олімпійська призерка з метання диску, пам’ятник Хмельницькому, край семи Січей. Ось все, що ми знали про себе до війни.
Тепер ми знаємо про себе багато. Це “багато” дається важко. Але воно наше.
Найбільше відкриття — люди. Хіба ми самі знали, що такі?
З початку війни бачила все: і паніку, і страх в очах, нерозуміння, розгубленість та розпач. Потім лють, багато люті, яка нахлинала і затоплювала. І все це впереміж зі зростаючою людяністю, підтримкою, згуртованістю. Місто жило, приймали біженців, допомагали. Слухали розповіді, від яких боліло, переживали разом.
Ще з перших днів війни в мене не виникло жодних сумнівів, чи залишатись у місті. Так! Рішення прийшло відразу: залишаюсь скільки буде можливо, поки не поїдуть танки.
Взагалі-то, я дуже люблю подорожувати, знайомитися з різними країнами, мандрувати з наплічниками, сплавлятися річками – все це дуже круто робити разом з сім’єю та друзями. Але жити обираю у своєму рідному місті. Тут спокійно, тут родина, тут – мій дім.
Все змінилося в середині літа. Нікополь зазнав перших поранень. Ніч на 12 липня була обпечена реактивними снарядами.
З протилежного берега Дніпра, з міста Енергодар, захопленого ворогом, на нікопольську землю впав перший “град”. Це було несподівано і страшно. В це не хотілося вірити. Почався справжній жах: жінки та діти, рятуючись, чекали евакуаційних потягів на вокзалі і не знали, чи пощастить виїхати, чи вони потраплять під новий обстріл. З того часу сирени майже не вимикаються. День за днем – артилерійські обстріли. Вдень люди повертаються до міста, а ввечері вервечка машин тягнеться врізнобіч, подалі від жахливих вибухів. Влітку всі лісосмуги навколо міста були зайняті наметами, де люди шукали хоч якоїсь безпеки. Вражає те, що більшість залишились у місті, що воно продовжило жити. Не так вже й просто вигнати нас зі свого дому!
Вороги знищують будинки, спокій, життя. Але хіба вони можуть забрати наш ранок випускного балу на дамбі; теплий шурхіт води на осінньому пляжі; яхти, що відправлялися з порту на змагання і День металурга, який святкували в цьому місті зі столичним розмахом? Щось таке, суто наше, що зрозуміють тільки нікопольці. Ні. Це вже залишиться з нами. Все, на що здатні вороги — замінувати дамбу і кидати фосфорні бомби на Феросплавний завод. Але ж це від злості, від ненависті. А те, що робимо ми — від любові. Бо забирають чуже тому, що не цінують своє, а от не віддають своє, тому, що люблять.
Ще більше вразило наше творче пристосування! Коли я це бачу, в мене з’являється безмежне натхнення! Уночі, а згодом і вдень, обстріл за обстрілом – а вже за кілька годин усе прибирається, лагодиться і функціонує далі.
Влітку щоранку я проходила повз одну маленьку кав’ярню. Біля вікна завжди сидів один і той самий чоловік, який відправив сім’ю до Польщі. Пив каву кожного дня. Сам. Одного ранку я побачила, що нічний снаряд дуже пошкодив фасад кав’ярні, вибив скло. Ніхто там більше не сидів… Але вже наступного дня збоку відчинилося віконечко, де можна було замовити каву з собою. Це такі емоції, для яких часом не вистачає слів. Я ніколи не купувала там каву, а от того дня не втрималася.
Неподалік мого дому відкрився сімейний міні-бізнес з нуля: виготовлення солодощів. У такий час. Мама, тато і син. Кажуть – давно мріяли, і от, наважилися. Гордість та повага переповнювали, це – наші люди, в нашому місті! Так щемливо, до сліз. Я стала там постійною клієнткою, кожен шматочок тортика отримую запакованим у коробочку з українською символікою, дуже гарно і приємно.
З середини осені світло вимикають надовго. В один з перших днів я зайшла до супермаркета «АТБ». Темно, але перед вхідними дверима стоять продавчині з корзинками, повними товарів першої необхідності, щоб навіть у такий час люди не поверталися додому з пустими руками.
Довго не могла збагнути, що за нерозпізнане відчуття завжди зі мною, коли йду вулицями міста. Ця невизначена тривога не вгасала, поки погляд не затримався на дитячій гойдалці. Біля неї завжди була черга… І тут болісний інсайт: у місті зовсім немає дітей! Тому й виник цей когнітивний дисонанс: мозок розуміє, що війна, і дітям тут точно не місце, а очі звикли до певної нормальної картинки і шукають, чим заповнити порожнечу, якої просто не повинно бути. Я несвідомо шукаю малих очима на гойдалці, на алеях та у супермаркетах, де вони чогось хочуть, вередують або ж просто радіють життю. Так невимовно хочеться все це знову побачити!
Ми продовжуємо жити життя. Пам’ятаю, на мій день народження, з самого ранку орки вітали салютами. А ми з подругою домовилися відсвяткувати в кафе. Мені мій ювілей ніхто не поверне і другий раз його не буде. Тож, сиділи і чекали доки трішки вгамується. Як тільки нарахували двадцять хвилин тиші, вирішили, що вже можна і поїхали. Це, звичайно, здається якимось безглуздям, але ж життя! Його не можна спиняти.
Якось обстріл застав нас з подругою в центрі. Швидко скочили в її авто і виїхали за межі міста. Дивилися звідки і куди летить, рахували секунди від виходів до прильотів, кожного разу телефонуючи рідним, чи з ними все гаразд. Коли ж вирішили повертатися, на блокпосту нас довго не пускали назад у місто, бо залишалась ще загроза. Довелося довго кружляти трасою.
Іншого разу з нею ж поверталися з Дніпра. Стемніло. Їхали більш менш спокійно. Раптом перед нами, метрів за 100 – пуск хамерса. Стовпи червоного вогню. Перші секунди здалося, що нас розстрілюють. Потім почули, що ракети полетіли високо над нами. Поїхали далі.
Іноді реальність в Нікополі має вигляд якогось сюру. На День незалежності не дозволялося виходити на вулицю і місто стало зовсім порожнє. Все зчинене. Навіть вулиці не прибиралися. Нам з чоловіком дуже захотілося пройтися. Завжди людний проспект стояв пустий. Піднявся ураганний вітер, гудів, перекочував асфальтом якесь сміття, зривав з дерев гілки, листя. Стало так моторошно, ніби йдеш покинутим містом з фільму жахів про катастрофи. А коли вітер вщух, запала повна тиша, така, що оглушує.
А ще ми стали помічати, який яскравий місяць. Дивувалися цьому вечір за вечором. Не могли зрозуміти, що з ним не так. І зорі стали яскравіші. А потім прийшло усвідомлення: в повній темряві краще видно світло. Стільки нового можна помітити в цій новій реальності.
В війну з’явилися якісь досить моторошні звички. З усіх моїх подруг в місті залишається дві. Всі живемо в різних районах. Коли почнається обстріл, перше, що ми робимо — звіряємося, куди саме летить. Якщо не прийшло повідомлення “Як ти?”, сама набираєш цій подрузі. В середині все завмирає аж доки не прийде відповідь. Тоді видихаєш. І так — по колу.
До війни наше місто було красивим. Доглянутим. Облаштовані скверики, затишні кав’ярні, клумби з квітами і дуже багато дерев.
Тож восени, коли було багато жовтого: клени, акації, каштани місто здавалося таким як завжди. Вибиті вікна, руйнації закривало листя, тож вони були малопомітні. А потім листя впало. Впало якось одразу, в кілька днів. І відкрилась реальна неприкрашена картина. Але люди до всього звикають. І ми теж звикли.
Нікополь лежить на вищому березі Каховського водосховища і від того, як на долоні. Всього вісім кілометрів води відділяє нас від однієї з найбільших в Європі атомних електростанцій. Орки не можуть взяти місто ні з суші, ні з води. Скрізь зустрічають жорстку відсіч наших хлопців. Українська армія не може обстріляти у відповідь війська, які базуються на атомній. Ось і виходить, від безсилля все, на що здатен ворог — шантажувати, а потім — обстрілювати мирне місто. Той випадок, коли беззахистність і сила зійшлися в одній точці. На дамбі. Ніколи ми не думали, що цей найкрасивіший район міста, такий романтичний, завжди підсвічений теплими вогнями ліхтариків, наша гордість і любов – стане одночасно найвразливішою точкою і потужним захистом.
Звичайно, сумно, що місто вже ніколи не буде таким, як раніше. Так, воно буде ще кращим, я в це дуже вірю. Але… Багато друзів більш не повернуться, не зустрінеш на вулиці давніх знайомих, які вирішили залишитися на чужині або стали вічними захисниками України. Зміниться все. Буде інше життя в такому рідному та вже не такому знайомому місті, на яке я не зможу дивитися довоєнним поглядом.
Це звісно не все, що вражає в нашому місті, але серед жаху, що діється, біди, яку важко усвідомити, такої безцільної жорстокості, яку навіть неможливо осягнути, хочеться розповісти саме про такі моменти, які дають змогу пробиватися життєвості та надії, що ми витримаємо та вистоїмо, що стільки життів забрано недаремно.
Повідомити новину чи надіслати поезію можна на електронну пошту: nikopol-art@ukr.net