АРХІВ
Наприкінці квітня народний ансамбль танцю «Радість» святкуватиме 40-річчя від дня свого створення. Ансамбль є одним з найстаріших колективів не тільки в місті, а й в регіоні. Напередодні ювілею я зустрілася з балетмейстером ансамблю Олександром Міщенком, аби дізнатись про історію створення колективу.
До 60-х років минулого століття Міський палац культури знаходився на території парка Пушкіна і мав сезонний характер роботи. Він працював з квітня до жовтня. У ті часи Палац був схожий на літню сцену, яка знаходиться у парку Металургів. На сцені парка Пушкіна виступали на той час артисти. Там показували різноманітні кінофільми. Проходили заняття танцювальних колективів. Але все це, як і сам Палац, мало сезонний характер роботи.
На початку 60-х років минулого століття Міський палац культури перевели у приміщення кінотеатру. Історики стверджують, що в ньому раніше був склад сільськогосподарських машин купця Єрлашова. Близько 10 років тому у приміщенні знаходився кінотеатр і Міський палац культури. Саме там почали з’являтися перші танцювальні колективи. Але вони якось не довго існували. Постійно змінювались їх керівники. Тоді в Міському палаці культури працювала, зокрема, відома на той час хореограф Валентина Дмитрівна Литвиненко.
У 1978 році до Нікополя повертається хореограф Ніна Андріївна Захарова. На Батьківщину вона приїхала з досвідом роботи з різними хореографічними колективами, в тому числі і в місті Іваново. В тому ж році вона починає працювати у Будинку дитячої творчості. У той самий рік їй запропонували очолити хореографічний колектив в Міському палаці культури. Ніна Захарова схвально прийняла пропозицію і разом з деякими учнями з ДТ переходить на нове місце роботи.
Не дивлячись на жахливі умови, де практично була відсутня репетиційна база, а колектив займався на холодній сцені, за два роки жінці вдалось створити ансамбль, який отримав звання «народний». На той час у місті існували танцювальні колективи у Палаці культури Південнотрубного заводу і у Будинку культури ім. заводу Леніна, яким з матеріально-технічною базою допомагали заводи. Проте у заводських будинках культури не було колективу зі званням «народний». Окрім того, перші роки танцюристи займалися і виступали під акомпанемент трьох баяністів.
1 травня 1980 року відбувся концерт, за який танцювальний ансамбль «Радість» отримав своє звання. Чекати результатів першотравневого концерту довелось не один місяць. Їх оголосили колективові під час святкування Дня міста у вересні 1980 році. А через два роки колектив представляв Дніпропетровську область на виставці досягнень народного господарства у Києві. Дні виставки співпали із вступними екзаменами в інституті культури та мистецтв. Вихованець нікопольської «Радості» Олександр Міщенко вирішує вступити у даний інститут на хореографію. Попри шалений конкурс – 21 особа на місце – абітурієнту з Нікополя вдається вступити до столичного вишу і він залишається на навчання у Києві.
У 1985 році засновниця ансамблю вирішила покинути колектив і змінити місце проживання. Постало питання на рівні відділу культури, хто ж очолить колектив. До міста приїхала тоді Тетяна Василівна Огуш разом з чоловіком, яка і очолила колектив.
А 1 лютого 1988 року до міста повертається після навчання Олександр Міщенко, який відразу починає працювати балетмейстером народного ансамблю танцю «Радість». З того часу, пройшло 30 років. За словами Олександра Миколайовича, докорінно склад ансамблю змінюється кожні 6-7 років. Незважаючи на зміну складу колективу, з року в рік зберігаються його танці. Від засновниці ансамблю у колективі збереглося два танцювальні номери – «Чардаш» і татарський танець «Вдалий візерунок». Зберегли у колективі один танець і від другого керівника ансамблю – Тетяни Огуш творчо переробивши його на танець «Молодички».
Протягом 40 років нікопольській «Радості» плескали в Україні, Польщі, Німеччини і Болгарії.
Марина Щученко
Повідомити новину або надіслати поезію (прозу) можна на електронну пошту: nikopol-art@ukr.net