Одним з найвідоміших журналістів і літераторів Нікополя є Георгій Герасименко. У 2021 році вийшла друком його збірка віршів «Абрикосовые дожди». Розповідає NikopolART.
Георгій Михайлович Герасименко народився 15 березня 1949 року. У рідному місті він закінчив середню школу № 10. Вищу освіту здобув на філологічному факультеті Дніпропетровського державного університету імені Олеся Гончара.
Працював в місцевій пресі та на обласному телебаченні. У різні роки очолював газети «Проспект Трубників» і «Нікопольська правда». Був членом Національної спілки журналістів України, літературної студії “Гренада” й входив до складу журі міського художньо-літературного конкурсу «Край п’яти Січей».
Георгій Герасименко неодноразово брав участь у поетичних вечорах. В архіві NikopolART зберігся виступ письменника на поетичному вечорі в Палаці урочистих подій.
Деякі вірші літератора стали піснями. Однією з них є пісня “Звонок маме”. Слова до неї написав Георгій Герасименко, а поклав на музику і виконав її Микола Нетреба.
“Звонок маме” – Георгій Герасименко
Георгій Герасименко пішов з життя 18 лютого 2022 року залишивши нам написані вірші, пісні й статті.
«Неординарний, багатогранний, людина з енциклопедичними знаннями, талановитий журналіст і літератор, автор не одної тисячі віршів… Митець могутньої творчої сили… Перша збірка «Абрикосовые дожди» побачила світ у минулому році. Вона присвячена Нікополю та нікопольцям. Щиро вдячні, шановний і дорогий друг, за довіру…
З повагою – Ваше «Слово», – написала у день його смерті бібліотекар Олена Рудоманова.
Георгій Герасименко: вірші
Янгольська елегія
Елегія далекого села –
Слід янголів,
Що бавились на ганку,
Та відчування віхольного танку
Крізь шиби мерзлі
І лютневий вітер,
З ушкрябнутим стражданням
У макітрах.
Знадвору їх Марія занесла,
І мак товкла
До сивого світанку…
Свого не віддавала,
Лиш мовчала
Із подивом укляклих
Всіх печалей,
А потім пироги
Тим янголам пекла…
Журилася береза у вогні,
І так пашіла жаром
В хаті пічка –
Здавалось, то цілує
Тісто вічність,
Щоб знов світанок
Світлом пломенів.
Летіли гуси
Агу! Встають степи з колін
І в небі чується агусі.
Чи стугонить захмарний дзвін.
Коли в дощах гелгочуть гуси…
Шуваром стигли береги,
Іржали десь татарські коні,
Крізь сон правічної ріки
Дві хмари плескали в долоні.
І грім бурчав у самоті
Блаженно теплих оболоней.
Гусиний караван летів,
Тягнув, як мажу, синю повінь.
Світилася вишнева брость,
Щоб стати потім білим квітом –
За все, що в долі не збулось,
Не вицвіло безжальним літом…
Летіли гуси до межі,
Де осокори в сивім сріблі
Плекали спомини душі,
Веселок кольорові німби.
Котився день, як спраглий вік,
Мовчали пращури в могилах,
Та не змовкав протяжний крик,
Як гуси над Дніпром летіли.
***
Отголоски – когда отзовутся
Горизонты и шепот степной,
И тела, ублажаясь, сомкнутся
В тесном мире за белой стеной.
Отголоски – закатное эхо,
Отгоревшие пеплы земли.
Не собравшись, внезапно уехать,
Невзначай затеряться вдали.
Голосит ли весенняя роща
И колышутся дали врастяг.
Жить на свете, наверное, проще,
Если нас и поймут, и простят.
Отголоски и шум перелесков,
Тишине задремавшей в ответ,
О печали негромкая песня
И цветов одичалых букет.
Просто случилось
Просто стихи…
Для тебя –
Давние, до знакомства.
Просто возникла судьба
В мире печально-бездомном.
Был на земле целый век
Белый февраль от сердца.
Ты посмотри, имярек,
Как он в снегах смеется.
Все изменилось:
Дождь,
Ропот небес отпадный
Следом за мною идешь,
Плача и тихо радуясь.
Привкус садовой айвы
Слышится в поцелуе,
Блеклый кружок синевы
Женщина в боли рисует.
Может, не то все, не так,
Просто февраль случился,
А седина на висках –
Сон на рассвете приснился
Женщина дождя
Ты – женщина дождя,
Любимая моя…
Он бьет наискосок
По сумеречным окнам,
Как будто вышел срок
Всем ливням одиноким.
И в легкой суете
Решился спор беспечный,
Кто первым отлетел
В придуманную вечность.
Кто снова встречи ждет
За гранью светлых капель.
Как просто:
Дождь идет,
Когда ты хочешь плакать.
Ты женщина дождя
И грешница моя…
Застынет пеленой,
Лишь обозначив крыши,
Случайный ливень мой,
Холодный и неслышный.
Он – будто наперед –
Разлукой давней сложен.
Как грустно:
Дождь идет
И городу тревожно.
Семь маминых вышивок
Ты вышьешь боль
Крестом и гладью,
А серой нитью суровья
Сшиваются однажды радость
И свет единственного дня.
Дожди в разрывах узелков
Пытаются спасти любовь
И женщин одиноких, тех,
Чьи слезы превратились в снег.
Царапнется игла в руке –
И клин проснется вдалеке.
Какого цвета нить нужна,
Чтоб вышивались тишина,
Лукавое движенье губ,
Что о любви порою лгут?
Семь вышивок оставит мне
Мать-Мнемозина на стене.
Вот розы терпкая печаль,
Снега, задумчивый февраль,
Высокий замок над рекой
И звезд космический покой,
Корзина с горсточкой клубники
И рыжая девчонка Нике…
На мешковине Пушкин вышит,
Как будто он в дуэли выжил,
Один в дому, от бед устал
И к маме тянется, грустя
При свете вышитого дня:
«Так это вы спасли меня?..»
Какая прекрасная лжа,
Великое множество лжей…
Но вдруг зацепилась душа,
Как якорь за сны кораблей.
Ведь было же… Море цвело,
Не мысля свой цвет поменять,
И штормом любовь занесло,
Чтоб ветер поближе узнать.
Мой берег в вишневом дыму,
Рассветы в густых облаках.
Срывает пустую суму
С плеча колдовская рука.
Но бедности не убоюсь,
Не морщу страдальчески лоб.
Какая прекрасная грусть
В закатах апрельских грустеб!..
И вновь повторяю весну,
Как было в далеких веках,
Губами слезинки смахнув
На женских горячих щеках.