У березні фотограф з Нікополя Ігор Кобельнюк побував на ретриті у Львівській області. Звідти він повернувся з гарними емоціями і новими знайомствами.
Враженнями від відпочинку Ігор поділився на своїй сторінці у соціальній мережі «Фейсбук». NikopolART публікує його розповідь.
В кінці березня 2025 року мені випала вдача побувати на ретриті «ТІЛО.РЕСУРС.БАЛАНС», яке проходило у Львівській області, в селищі Славському. Спільно з іншими учасниками, я відпочивав, проходив спільні практики та вчився краще розуміти свої потреби. Це були незабутні відчуття! Не тільки тому, що щодня приходив, як мінімум, 900 сходинок вгору, але й тому, що це досвід, який неможливо передати словами, а тільки відчути знаходячись там, але я все ж таки спробую зробити декілька нарисів.
Ретрит. Це слово для мене майже ніщо не значило. Я його сприймав, як просто популярний сленговий вираз на кшталт називання продавців товарів «менеджерами з продажів». Ага, у яких я нещодавно купив редиски за ціною 45 грн за 1 кг. Коротше, «ретрит» сприймався мною безкоштовним тижневим відпочинком, де ще будуть проводити якісь тренінги та годувати. Моєю програмою мінімум було сходити в гори, трохи пофотографувати. Тобто, нічого особливого я не чекав, а коли не маєш особливих очікувань, то, як правило, отримуєш більше, ніж чекаєш.
Отже, я без пригод з Нікополя дістався Славського. Мене поселили з Володимиром — волонтером з Миколаєва. Він мені одразу не сподобався, тому що був занадто активним та намагався витягнути мене кудись подалі та вище, а ще намагався змусити фотографувати його так, як він це бачить, а не так, як бачу це я. Всього нас було 17 учасників: два чоловіки — ми з Вовою, та 15 жінок. З першого ж дня ми почали знайомитись, обговорили свої очікування та дізналися, що таке «тепле коло». На той момент воно ще, мабуть, не було теплим, а було просто колом ще малознайомих людей, які чимало часу пропрацювали з іншими людьми надаючи їм підтримку. Тепле коло починалося після удару в співучу чашу. Сидячі в тісному колі, кожен за нас ділився враженнями про те, як пройшов його день. З першого погляду нібито нічого такого, однак дзвін чаші стухає декілька хвилин та допомагає позбутися зайвого шуму думок в голові. Такий ритуал ми повторювали кожного дня. Хтось міг обмежитися декількома словами, комусь було мало й десяти хвилин, а хтось тихо плакав, розказуючи щось про своє життя.
Нас смачно готували по три рази на день. Щоб отримати свою порцію їжі, треба було виконати інший триразовий ритуал, який складався з 290 сходів. Це приблизно, як піднятися на 16 поверх. Річ у тому, що столова знаходилася внизу, в Садибі, де мешкала частина учасників. Хтось мешкав на горі, тому спускався цими сходами, наприклад, щоб поснідати, а потім знову підіймався ними на заняття, які проходили в креативній резиденції МС6. Іноді хтось щось забував взяти у своїх помешканнях, тому ритуал «піднесення», або «сходження» повторювався додатково.
Другий день мені особисто запам’ятався тим, що наші інструктори виділили нам вільний час перед початком основного блоку занять. Звісно, не довго думаючи, я запропонував піднятися на одну з гір, яка виднілася з Садиби. Третина нашої нової групи погодилася на підйом, але дійшли не всі. Десь близько 150 метрів від вершини нас лишилося всього четверо: я, Володимир, Тетяна та Аліна. На цій точці вже було досить високо та видно всі околиці. В нас лишилося менше ніж за годину до початку заняття, тому наші супутниці сказали, що вони будуть спускатися. Я вже видохнув з полегшенням, адже не хотів пертися ще далі, але пара людей, які спускалися з вершини відповіли на питання Володимира, що там дуже красиві види. Вони потрапили прямо в точку, після якої він почав мене вмовляти піднятися на самий верх. Тоді він мені ще більше не сподобався, мабуть, через те, що функцію кудись лізти виконую я вмовляючи інших, а зараз було навпаки. Ось тоді я побачив в ньому себе — людину, яка хоче кудись випертись, знаючи, що у нас точно не вистачить часу повернутися назад. Тоді, він мені почав подобатись, але не довго. Звісно, що я погодився підійматись далі. Впевнившись, що дівчата якось впораються з крутим спуском, ми пішли далі.
А далі почався ще більш крутий підйом, під кутом десь 55 градусів. Деінде лежав сніг, але ми були вдягнуті по літньому. На мені було футболка та легкі штанці, а на Вові шорти і якась кофтина. Коли цей «хлопчик» зростом в 190 см попер щодуху вгору та ще почав гукати мене зі словами: «Ігорьочек, ну шо ти там, ідешь»? Після такого я пожалкував, що погодився на підйом, але не на довго. Через 20 хвилин напруження, ми таки стояли на вершині гори Тростян висотою 1232 метри. Мокрі, втомлені та задоволені. Я тоді був вдячний моєму сусіду через те, що він морально дотиснув мене до кінця. Другий раз я б туди точно не піднявся. Потім був швидкофотосет, швидкоспуск до Садиби. Швидкодуш та знову швидкопідйом до резеденції. Ми на 40 хвилин запізнилися на заняття, але нам ніхто з інструкторів через це не докоряв.
До речі про них. Ще на самому початку нам повідомили, що ніхто не буде сварити учасників, якщо вони не прийдуть на якийсь захід. Звісно, що в їх задачі входило надати нам заплановану інформацію, але вони також будуть з розумінням ставитись до того, що якщо хтось з якихось причин буде відсутній. Мені це сподобалось, але я спочатку в це не повірив.
Весь час нами опікувались троє тренерів: Вікторія Солоніцина, Юрій Усович і Юрій Трохименко. Від них віяло теплом, прийняттям та спокоєм. Це були незвичні люди. Магічні. Ми всі прийшли туди хоч і не «озброєні», але точно в захисних латах. За декілька днів практики, спілкування та самоусвідомлення, наші ментальні лати кудись зникли. Наші тренери допомогли їх зняти. У звичайному світі ми їх постійно носимо, тому що звикли тримати «удар». То там вас ментально штрикнуть, то тут хтось зло над вами пожартує. Всього лише за декілька днів вчорашні незнайомі люди стали мені дуже близькими. Їхній біль та переживання гостро відчувалася мною, а моя їм. Без звичних обладунків ми всі були дуже вразливі, але водночас вийшли на новий рівень чутливості та взаємопідтримки. Там ми мовчки слухали один одного. Усвідомлювали, що та де болить, але не казали, як «правильно» треба жити, а просто були по справжньому присутній в той момент. В повсякденному житті таке рідко коли трапляється. Ми слухаємо, але не чуємо.
Чимало часу займали спільні розмови. В навколишній тиші гір та відокремленості від світу, це сприймалося інакше, аніж буденні вечірні розмови. Це були якісні душевні розмови, а не балаканина. Різні тілесні практики, яким нас навчали, часто приводили до інсайтів, які ми проговорювали на тепер по-справжньому теплому колі. По відчуттю, за час ретриту, ми стали єдиним організмом, синхронізувавшись між собою. Не тільки завдяки щоденним зустрічам в столовій, а й вийшовши на якийсь особливий ментальний рівень.
Ретріт у Славському став для мене місцем творчого натхнення. Звідти я привіз чимало чудових світлин не стільки гір, а ЛЮДЕЙ. Повертаючись додому, в середині я ніс крихку наповнену чашу, з якої не хотілося втратити ні краплини. Чим вона була наповнена? Мабуть, спокоєм та прийняттям світу.
Дякую центру Ахалар, що надав можливість відпочити моєму тілу, наповнитися ресурсом та привести до лад внутрішній баланс. Дякую всім учасникам, що були зі мною, з якими я працював у парах-трійках. Одному учаснику я міцно тисну руку, а всіх інших обіймаю! Ви справжні ЛЮДИ — носії свого унікального всесвіту.
фото автора.