Сум.
Ми не сліпі – нам просто закрили очі. Щоб не полопалися вони від горя…
Щоб не бачили ми, як розриває навпіл дерева, що росли тут, здається, завжди і вже були великими, коли ми самі ще були маленькими…. Як злітають раптово зграї наполоханих вибухом птахів, гублячи пір’я…
Як падають і помирають люди.
Ті, що колись (здається, це було так давно!) вечорами сиділи на лавочках біля своїх під’їздів. Гомоніли собі спокійно і дивилися на дітей – як ті бавляться у пісочницях… Посміхалися.
Колись…
Щоб не бачили ми майже завжди порожніх тепер дворів і самотніх дитячих майданчиків, де давно не лунає сміх малюків, а гойдалки хитає лиш вітер… І холодний метал вже почав забувати, яке воно на дотик – тепло маленьких рук…
Ми не сліпі. І не мертві. Поки що.
Ми не бетон. Ми – чийсь ДІМ. Нам болить.
Нам просто закрили очі, щоб ми не дивилися.
Але ж там – ВЕСНА! І так хочеться побачити її…
АВТОР: Катерина Андрус
На фото Нікополь, будинок моєї мами, квітень 2025, четвертий рік повномасштабної війни, майже три роки безперервних обстрілів міста, яке стало тренувальним полігоном для російських варварів, що захопили Енергодар і Запорізьку АЕС.
Повідомити новину чи надіслати поезію (прозу) на сайт NikopolART можна на електронну пошту: nikopol-art@ukr.net.