24 лютого 2022 року увійде в історію людства як кривава дата. О 5 годині ранку рашисти завдали ракетних ударів по всій території України, розпочавши пряме повномасштабне вторгнення на мирні міста і села незалежної, квітучої України-неньки.
Дикі у своїй люті, одурманені пропагандою брехні і підступності, вони гатили важкими снарядами по мирних будинках, безжальними кулями вбивали все живе, що стояло на їхньому шляху, навіть дітей. Ці лиходії-«освободітєлі» закидали ракетами, градами великі міста: Харків Чернігів, Суми, Маріуполь, Херсон, та безліч маленьких містечок і сіл мирної держави.
Та не розгубився, не запанікував український народ, а навпаки, так самоорганізувався на протидію ворогу, що світ здригнувся і приклонився перед самовідданістю, відповідальністю, гідністю, героїзмом українців-патріотів. Мотивовані, сильні духом і майстерною воєнною підготовкою воїни збройних сил України надали достойний відсіч ворогу, розвіявши його імперські, амбітні плани швидкого загарбання України. В перші два дні навали спалили десятки рашиських танків та бронетехніки, що рухалися по землі, але нахабний ворог добре знав, що в Українців обмаль літаків і вони не можуть прикрити себе з неба. Тож, хизуючись своєю силою і чисельністю вони літають в небі України без відчуття страху та перешкод. Яким же було їх здивування, що граничило зі страхом смерті, коли їх знамениті СУ-29 і СУ-30 відчули не тільки точні удари Української протиповітряної оборони, а й Українських літаків у повітряному просторі. А Особливо безжальні удари вони відчули від літака-«привида», що з’являвся невідомо звідки і зникав теж раптово, а результатом було тваринне завивання і яскравий вибух на землі. Цей літак-«привид» з кожним днем наводив жах на рашистів, став справжньою легендою про яку я хочу вам розповісти. Хто ж він? Той віртуоз повітряних боїв, той сміливець та відчайдуха, що перетворював бій сучасних літаків з надзвуковою швидкістю на дитячу забавку з одним і тим же результатом – на користь «привида».
А ці польоти як і все в житті починаються з дитинства. Отож, не називаючи його імені можу лише сказати, що хлопчик-легенда народився в невеликому містечку, що притулився до величезного міста в Україні і був розташований на березі древньої річки Дніпро. Він, як і всі його друзі, чекали з нетерплячкою того часу коли можна кинути тіло у бурхливі води, і плюхатися там досхочу. З роками відчувши, що вмієш плавати і пірнати з відкритими очима під водою в сіруватій зеленавості, дивитись на сонечко, що пробивається через товщину хвиль, ця радість захоплювала всіх хлопчаків-відчайдух і вони відчували себе «як риба у воді». Але наш герой ловив себе на одній думці: – «Ех, всі ці солодкі відчуття від річки віддав би за одне – хоча б разочок пролетіти над землею як птах». Вільно махаючи крилами піднімаючись аж до хмар, а потім стрімголов склавши їх кинутися з піднебесся до землі.
Потім, зробивши декілька сильних розмахів крильми, повільно, як брасом у воді, пронизати стрімке повітря зупиняючи грудьми його пориви. Він, як і всі ми в дитинстві літали, але тільки уві сні. Кожен по-своєму. Хтось бачив себе у кімнаті і міг торкнутися спиною стелі, хтось літав зі скелі і не торкнувшись землі у холодному поті просинався, а хтось, перестрибуючи калюжу відчував, що долає висоту. Ці сни швидко забувалися з ранку особливо після того, як вмиєшся холодною водою. Але цей хлопчик, відчуття польоту уві сні носив з собою цілий день, і в автобусі і на уроці, на спортивній площадці і у квартирі. Інколи, це відчуття польоту тіла супроводжувало його і день і цілу ніч, а життя наповнювало мозок одним питанням – як навчитися по справжньому літати. Вчив фізику – відповіді не знаходив, розбирав в хімічних рівняннях знову нічого такого щоб навчитися літати. Так і математика, і географія і література – ніякої відповіді. Правда, з уроків історії він дізнався, що людина давно хотіла навчитися літати, і крила робили з пір’я, і стрибали з копиці сіна, або з кручі, робили багато чого щоб полетіти. Він розумів, що зі своїм бажанням треба щось робити.
Найбільшу допомогу та підтримку він отримав на уроці праці. Учителем був комісований пілот, старший лейтенант, якого діти називали ласкаво Володя Михайлович. Був він невисокого зросту, кремезний, і зовсім лисий. «Клята радіація поголила мою голову», – любив жартувати вчитель. В його майстерні діти не сиділи за партами, а в кожного був свій стільчик який учень зробив своїми руками з однієї дошки та за допомогою інструментів – пилки, молотка, стамески. Вчив він столярній справі, а на так званій «кафедрі шила і дратви» він навчав ремонтувати туфлі та чоботи. Особливо цікаві були останні десять хвилин уроку, ніхто наперед не знав, яка буде тема і з якого предмету: чи з історії, чи з географії, чи з літератури. Цікаві факти із життя письменників, подробиці географічних експедицій, історичні портрети… До кожного учня мав індивідуальний підхід. Наприклад, Оленці він рекомендував прочитати книжку професора Амосова, бо дівчинка мала потяг до медицини, а для Петрика, що захоплювався історією війн пропонував прочитати книгу “Один день” Івана Денисовича. До кінця уроку залишалося п’ять хвилин і він як завжди витягував потерту книжечку словника іноземних слів. Отож, після кожного уроку праці діти виходили зі знанням ще одного слова іноземного походження. «Вам це згодиться в житті, – наставляв вчитель, – але найголовніше, не тільки виготувати свій ослінчик чи металевий крючечок, а кожен день треба майструвати самого себе».
Отож і наш герой отримав добру пораду від Володі Михайловича, – «Іди до бібліотеки, попроси в читальному залі велику енциклопедію, і там, серед слів на букву «Г» знайдеш відповідь на своє питання, дізнаєшся багато цікавого, про напівптаху та напівлюдину, райську птицю – Гамаюн ”.
В той же день хлопець майже півдня просидів в бібліотеці вичитуючи та переписуючи цікаві факти про диво-птаха. Жила ця птиця в раю, була птахом віщим, цей птах знав таємниці морів, богів, таємниці часу, життя і смерті. Бог Велес був її покровителем. У цього птаха, людині можна було дізнатися всі таємниці. Коли ця птаха співає, то людина, що її слухає, заворожена і готова на все. Людина добуває від неї нові знання. Груди в неї людські, голова теж, але вона має величезні крила і її тіло і душа вміють літати, як у потойбічному світі так і в нашому. І, бог Велес, маючи такого птаха міг перевтілюватись і уявному і нашому світі. Та, найголовніше, що цей птах нічого не приносить людині, окрім щастя. Живе він на Світовому Дереві, щоб повідати щось важливе. І, чи не найголовніше, хто подивиться в очі його, раптово засинає. «О, Гамаюн, мій, Гамаюн!» – відчуваючи в собі, щось особливе і високе, хлопець навіть віршика про чудо птаха склав.
«О, Гамаюн, мені це треба,
Ти забери мене аж в небо!
З тобою хочу я літати,
Цей світ по справжньому пізнати!»
Внутрішній трепет і бажання познайомитись з божественною птахою кликали хлопця до дії. Тож, не дочекався слідуючого дня він зробив з довгих паличок каркас для крил, обклеїв їх цупким папером, зняв із старих лиж кріплення і приладнував ремені на плечах і руках, що тримали диво-крила. Прилаштував зверху гусячі пір’їни і зійшовши на покату гору, голосно, декілька разів прочитав звертання до птиці Гамаюн, та… Стрибнув на пісок, що був під горою. Він ще раз і ще раз піднімався до гори, і вже не просив, а благав Гамаюна. Коліна вкрилися синцями, крила, ледве тримались на руках, але хлопець не здавався аж поки знесилений, не впав і заснув. Там, під горою, знайшли його мама з бабусею. Два дні і дві ночі хлопець був в лихоманці і весь час повторював не зрозуміле для дорослих слово – «Гамаюн». Прокинувшись на третій день, відкривши очі, оглянувся навколо, знесилений і щасливий він обгорнув свою маму руками, цілував її щоки і повторював: «Мамо, я літав з Гамаюном». Мама пригорнула його до грудей і як молитву повторювала: «Соколятко, ти ж моє, соколятко! Слава Богу, живий».
На уроці праці широкою посмішкою зустрів його Володя Михайлович, подав, як дорослому руку і сказав:
-Поздоровляю!!! Вся школа гуде і розповідають про тебе
легенди, як ти літав з Гамаюном.
-І ви мені не вірите, Володя Михайлович? А я дійсно літав! Літав!
-Нужбо, розповідай, а то, чого тільки не наговорять люди. Сідай на свого стільчика і розказуй.
Та оповідач не міг всидіти на одному місті, він не розповідав, він жив в своїй легенді. Вчитель, спочатку з посмішкою, а потім і сам, немов розчинився в деталях фантастичної оповіді.
-І, розгулялась непогода, хмари грізні піднімаючи, заревів
старий Дніпро, – хриплуватим баском розпочав хлопець театральне дійство, високо піднявши руки до гори, як крила.
-І прихилилися діброви, бо то летіла Гамаюн – птаха віща, аж зі сходу сонця, – вискочивши на стілець, продовжував хлопець. Голос його то зривався на фальцет, то опускався до хриплого басу.
-З- під гір високих, з- під хмари грозової, синє море вона
переорала, в райському саду на яблуні присідала, стала пісні співати, розпускаючи пір’я до самої сирої землі.
Розчулений вчитель, навіть зааплодував. Це підбадьорило
оповідача і він, розмахуючи руками, літав по майстерні немовби в нього виростали крила з блискучим темно коричневим пір’ям і пазурі були замість ніг. Раптом, він заспівав дивну мелодію, що чимось нагадувала стривожену сирену. За якусь хвилю, хлопець, немов би проснувся, обгорнув себе руками, як крилами, присів на ослінчик і подивився на свого вихователя таким поглядом, що в того аж мурашки пішли по спині, немов би він побачив птицю Гамаюн. Хлопець опустив голову і тихо мовив:
-Я літав, розумієте!?! Я був аж за хмарами, я бачив нашу землю
і садки, і хати зверху. Це так… Це так…
Володя Михайлович поклав йому руку на плече серйозно
промовив:
– Я тобі вірю.
Потім, засміявся.
– Я тобі вірю, але перевірю!
Витягнув аркуш білого паперу, розгорнув на столі і запитав:
– Уяви, я на літаку, і я – твій противник. А ти літаєш з птахою
Гамаюн і хочеш мене збити і, намалював пряму лінію. – Бачиш, я лечу з правого боку. Де ти повинен бути?
– Я повинен бути не поміченим, це найголовніше! – вимовив
хлопець.
– Відмінно! Далі, далі..
-Я повинен бути нижче вас, щоб бачити вас на фоні неба.
-Ну звичайно, я тебе зверху не бачу.
-Це точно, Володя Михайлович. Тепер, я під вами швидко
пролітаю, різко піднімаюсь в гору, розвертаюся і, вибачте, стріляю.
-Слухай, та це ж школа вищого пілотажу. Де таке ти вичитав?
-А що то читати, той хто літав мене зрозуміє.
-А якщо ми з тобою летимо на одній висоті, – увійшов в азартВолодя Михайлович.
-Я повинен зробити маневр. Щоб сонце було позаду мене ви мене не бачите, а я вас бачу, і вибачте, знову стріляю.
-Ну хлопче, – розвів руками Володя Михайлович, – бути тобі великим льотчиком, провівши долонею по стриженій голові хлопчика, мовив:
-Лети, хлопче Гамаюн, і запам’ятай, навчитись керувати літаком важко, але можливо, а от по справжньому літати, як Гамаюн не кожному дано, потрібно відчувати літак так ніби продовження себе, і у нас це називається одним словом «злітаність»…
Йшов третій день війни… В небі шугують ворожі російські винищувачі, розкидаючи смертоносні бомби на мирні українські села та міста, несучи загрозу усьому світові. Людство прокинулося, вийшло на вулиці і площі, звертаючись, наказуючи своїм правителям – «Закрити небо над Україною!».. Але не чують ці слова ті, від кого це залежить, бо вони не на площах перебувають, а у глибоких підземеллях, кабінетах-бункерах зі шкіряними кріслами, для бомб вони не досяжні, і не чують благання людські «Закрийте небо»!!!
Та людські голоси чують боги, що живуть вічно і набагато вище ніж тимчасові володарі кабінетів, вони все бачать…
І ось, на пошматовану рашистом-орком Українську землю летить птиця щастя – Гамаюн. І летить вона до того самого хлопчика, який так мріяв літати. В цю лиху для країни годину він став легендою – пілотом-«привидом». І найвеличнішому пілоту сучасності, вдалося не тільки за тридцять секунд збити два ворожі літаки, а і за тридцять годин від початку війни здобути повітряну перемогу, знищивши один СУ-35, два СУ-25, один СУ-27 та МІГ-29! Майстерність першого пілота-аса 21 століття – це наслідок його безмежного бажання літати та підтримка віщої птиці Гамаюн, якій він повірив ще в дитинстві… Наближається до рідного літака сивочолий гордий легінь. Опускається в кабіну і виростають у нього диво-крила, і наповнюються праведним гнівом його груди, і зливається він тілом своїм з металевим птахом. Досвідчений пілот, один із славної когорти київських соколів. І злітає він так, щоб сонце було позаду, і дивиться своїм правдивим гамаюновим поглядом прямо в рашиські перелякані очі, які раптово засинають на вічно…
Лунають звуки затихаючої сирени, яку на землі чують мільйони людей в радості наближення Великої Перемоги Богів-Людей.
АВТОР: Сергій Кустов