До Вашої уваги розповідь «Діалог в укритті» написала майстриня Ірина Бикова. Розповідає NikopolART.
Я не сплю..хоча дуже хочеться, але неможливо. І десь в глибині віриш у саме хороше і добре, і надієшся. Ці останні 5 днів, особливо важкі. Мені здається , що в якій би ти точці міста не був , всюди стріляють. Майже щодня хтось гине, є поранені. Сьогодні навколо міста горіли поля. І це якось зловєще було. Позавчора я теж не спала. Після таких нервових потрясінь ти вже не виключаєшся.
У вівторок верталися від батьків . Почався обстріл. А ми йшли на кристал. Треба ще було зробити одну справу. Йшли стежиною між школою та садочком. Аж свист над головою. Наступний свист вже блище. Побігли інтуїтивно з донькою до школи в надії на укриття. Ми бігли ті 70 метрів до укриття. І просто не знали де воно. Аж раптом побачили працівницю школи , я кричу, де укриття. Жіночка махнула рукою . Ми туди забігли з донькою. Запихані, серце колотиться. Поки бігли до укриття, за ці 70 метрів було три прильоти. І було страшно найбільше, коли ми почули свист , а потім тишу і така пауза, а потім вибух. В цю паузу здавалося , що зараз ось тут і кінець .
Я сиділа під стіною того укриття . Мені не хотілося сідати на лавку. Якась спустошена. До нас підійшла дівчина. Сказала, що почула , що зверху сильні вибухи і запитала, а що ж там? Відповіла, що дуже сильно. Побачивши , які ми перелякані, дівчина з нами ще про щось побалакала і пішла до дитини.
Я сиділа під тою стіною з глибокою вірою у кінець того жаху для міста. Мабуть, ми дурні.
І тут я просто кажу:
– Доня , треба було їхати звідси кудись, щось придумали б . І цього не чули , і не бачили . Це жах. Так не можна. Кинули б усе і поїхали , як більшість зробила.
Мала стоїть гордовито і каже:
– Я нікуди не поїду. Навіть , якщо я помру.
Вже трохи заспоїлась я і кажу:
– Чого?
Я хотіла почути її.
– Мам, ми ніде не потрібні! Мам, зрозумій це. Ти що не бачиш?
– А що я не бачу?
– Мам, ми поїдемо нам треба десь жити. В селі на життя відразу не заробиш. Треба у місто. Ти бачила, скільки оренда житла?
Кажу:
– Знайшли б роботу і трудилися б скільки треба.
– Мама, а жити в чужому . Десь щось не так зробив в чужому житлі і все проблеми. А бабуся і дідусь, якщо прилетить , як минулого разу, то що вони будуть робити? А тварини? Мама, з ними не можна, зрозумій це. Ти що їх кинеш?
Зітхаю:
– Ні, не кину. Їх вже кидали. Це наша родина…
– Мама, в мене тут друзі, Оксана, Аня, Даша.
– Мам, а ще я щось скажу не на тій мові і все будуть коситися. Знаєш, мам, мене вже булили в школі. Ти ж пам’ятаєш. Я більше цього терпіти не буду. Тут я вдома і мене ніхто не притісняє ні за одяг, ні за мову. Мама, я просто дома і все…Їхати не буду.
Стіна, за моєю спиною холодна, і від тої прохолоди стає вже й не жарко .
Мовчу. Наче затихло.
– Мам, ти розумієш…
Мовчу. Треба добиратися додому:
– Ходімо , доню , треба їхати додому, бо може бути повторення обстрілу.
Виходячи, з укриття і вертаючись знов на стежину з якої бігли , дивилася на ці маленькі таблички формату А4 зі словом ”укриття”. Коли ми чули свист і рівання снарядів, ми не бачили ці А4. Ми реагували на двері , на кути будівлі. Тобто на крупне за чим можна заховатися .Бо часу читати , бліді літери слово ”укриття” ще й у файлику , який приклеїний до стовбура тополі, тоді просто нема коли було. Добре, що є гарне укриття і відчинене і була технічний працівник у дворі.
Дібралися додому. Люди ходять, торгують , працюють, все їздить. І ми так само йшли як і усі щось купили, щось з’їли, десь посміхнулися.
Наче в місто періодично вриваються хвилини ада обстрілу, а потім життя знов іде своїм плином. Караван іде далі. В той день загинув чоловік. В ті самі хвилини свисту над головою.
Я йшла через риночок , де люди намагаються заробити на життя. Як багато стиглих смачних фруктів та овочів, вирощених у своїх городах. Солодкі, визрівші під нашим спекотним сонцем. О, це повна чаша! Ці роботящі руки – руки годівників людей. Я чула і російську, і українську. Люди спілкуються , щось гомонять. Наче нічого не було. Як кажуть, прищурилися, перетерпіли і далі жити.
Мала моя спала довго повернувшись додому. Стрес. Але і бровами не повела тоді, як було нам гаряче.
Дома нас зустрічала хвостата бригада. Вони наші і вони нікому не потрібні. І ми теж у себе самі . Так живе мій Нікополь. Так живуть люди, що лишаються попри все.
А за вікном знов десь бухає щось.
Це правдивий допис не для піару, жалісті . Це не рофл. Ці штуки геть не цікаві. Бо це все єрунда. Є речі важливіші у житті. Є якісь твердині не зрозумілі, на яких усе тримається.
Незламні люди…незламного міста. Тверді , різкі, добрі, щирі, комунікабельні, матюкливі, нещадно працьовиті, прямолінійні водночас. З козацьким драйвом.Звісно є падлюки, а де їх нема. .Живемо тут і зараз і типу можемо собі дозволити. Бо завтра то таке. Такий собі коктейль.Живемо…І так не хочеться бути останнім героєм! Де ж те наше спокійне небо…Але всеодно воно рідне, своє, бо над домом.