Письменник з Нікополя Олег Ольгин присвятив розповідь “Чаїр” пам’яті депортації кримських татар 18 травня 1944 року. Повідомляє NikopolART.
…Кожен травневий вечір – незабутній. То віє смутком, то затишною радістю… Увечері ми інші. Нам бажано бути щасливими. Нам бажано затишних розмов та запашної кави. Ми починаємо мріяти і дивитися на зірки, починаючи бачити те, чого не побачили вдень! Адже вечір – це маленьке диво.
Ось і сьогодні мені згадався травневий вечір. Лише один вечір, вечір минулого життя. Чому я про нього згадав? Не маю гадки, але травневі вечори, так спонукають до спогадів… Але раніше був день. Звичайний травневий день.
…
Двері кабінету відчинилися, я підняв очі.
– Не завадив?
– Ну… – посміхнувся я, – як може начальник політвідділу завадити!
Полковник, примружив очі, потім, присівши на стілець, уважно вибачливим поглядом подивився на мене …
– Тут ось така історія… сам розумієш, літо тільки почалося, хто у відпустках… А ще директиву зверху спустили провести семінар з молоддю. Ні, все гаразд! Ось тільки я, ось як розміркував. Сіверського запрошу, хай молоді розповість, як воно раніше було! Може, ти його супроводиш? Ну, не маю я вільних офіцерів!
– Сіверський? – зрадів я. – Невже той самий?
– Той, той! – Розплився у широкій посмішці мій співрозмовник. – Що, теж фільм сподобався?
– Так! – посміхнувся я. – Ад’ютант його превосходительства, капітан Кольцов…
– Ну ось і домовилися! О дванадцятій у мене. Ти вже зайди, представся, бо мені незручно його до тебе відводити. Сам розумієш, погони.
Нехай він лекцію прочитає, на власний розсуд. Пацанам буде приємно! Ну, а потім, ну там…, поспілкуйтеся! Розважальна програма за тобою. Як ніяк, однієї крові!
…
– Ну і спека сьогодні. А що робити, літо! Ну як? Не дуже я їх стомив! – посміхнувся мій співрозмовник, витираючи цівку поту на своєму обличчі.
– Та все гаразд! Я сам заслухався.
– Отож! – добродушно посміхнувся старий. – Ні, а приємно з молоддю поспілкуватись. Я, мабуть, років п’ядесят скинув! Відчув себе зеленим хлопцем… ну як ти приблизно! Гаразд! Жартую. Чим пригощатимеш?
– Мінералка холодна є…
– Мінералка?
Ніяково посміхнувшись, я дістав пляшку «Коктебеля»…
– Нічого у цьому житті не змінюється! На десерт, я так розумію, шоколад?
– Чому, – вже з завзятими чортиками в очах, засміявся я. – Ще банка шпротів є!
– Ніж діставай! Я сам відкоркую! – не вгамував мій гість. – Ну, як кажуть, за зміцнення військової злагоди!
Пряний смак коньяку, приємно обпік губи.
– А ніж у тебе бувалий, мисливський… Поважаю!
– Подарунок батька.
– Знатна річ… Батько фронтовик?
– Під Києвом почав, в Австрії закінчив.
– Якщо так довго, то офіцер?
– На війні – комбат, артилерист…
– Тож… мабуть сьорбнув по повній!
– Так, усяке бувало …
– Ордени?
– Вистачає…
– Так, всі ми сьорбнули … як кажуть мама не балуй … Я ж війну, таким як ти пацаном зустрів, хоча ні, дорослішим був. А в сорок другому вже партизанами Криму командував. Звісно, солдатикам усього не розповіси!
Він знову наповнив свою склянку.
– А у нас ні хліба, ні патронів. Один наказ: – битися! Непросто все це було. Та й яка партизанська війна в Криму… Сам розумієш… гори, холод, голод… А воювати все одно треба було! Зуби з голоду зчепити та воювати! Отака вона, правда війни…
Я тоді і думки не мав, що письменником стану, книжки там, фільми… Як вижити думав, як воювати. А воювали ми добре, як могли… Татар не ображай, не винні вони! Будь-які звичайно траплялися… але час такий був… непростий.
На мить замислившись, він дістав із кишені пачку “Золотого руна”. Потім, подивившись на всі боки і, зім’явши незапалену сигарку, кинув її в попільничку.
– Якось, – швидко заговорив мій співрозмовник, – я з Великої Землі повертався, підбили наш літачок. Та який там літачок, так, брезент та фанера… Сяк – так сіли. Льотчики, бій прийняли, дали мені час піти. Залізні хлопці були!
А мене, якийсь татарський хлопчик сховав… Тиждень мене доглядав. Та й не лише він, уся родина. Мені тоді руку міцно зачепило.
Пам’яті депортації кримських татар 18 травня 1944 року: Чаїр
А за допомогу партизанам, сам розумієш, розстріл… Німці, звичайно, лютували, та й ні німці це були, а так, румуни. А з них які вояки… втім, оговтався потроху, а потім і до своїх пробрався …
Я його, того пацана, після війни знайшов, вже в Узбекистані, в Чирчику… До медалі представив, затвердили, напевно мої заслуги врахували! Втім, віддячив як зміг. Я ж кажу, непростий час був…
Ти думаєш, у Білорусії зрадників менше було? – він уважно подивився мені у вічі, – чи в Росії? Всюди вистачало. На війні, воно як: – Людина сама відкривається… Хто з гнильцем, той гнильцем і виявиться! А хто до кінця – той чесно до кінця!
Гаразд, наливай! Не дай боже війна… скільки героїв по щілинам полізе! Та якби тільки по щілинам…!
…
– Ну… дякую за вечір, вдачі тобі! Дасть боже, ще побачимось!
Грюкнули дверцята таксі, я кинув долоню до кашкета, відповіддю мені був привітний помах руки. Травнева прохолода, по літньому теплого вечора, озвалася трохи чутним вітерцем. Десь вдалині, лунало перекликання церковних дзвонів.
Вечірній сутінок огортав вулиці міста. У мені сталось бажання, побути на самоті. Дуже багато вражень, для одного дня… майнула думка.
…
Зайшовши до місцевого скверу, я присів на пустельну лаву, закурив. Самотній вогник цигарки, ледь помітно мерехтів у напівтемряві сутінок.
Дивовижний вечір сьогодні, – замислився я, – по літньому лагідний і по травневому сумний.
Жіночий голос відвернув мене від моїх думок.
– Не можна сумувати такій молодій людині…
Я обернувся. На лавці сиділа жінка похилого віку. Довга сукня зі східним візерунком. Темне волосся з сивиною, обрамляло тонкі риси обличчя.
– Хіба так погано іноді зануритися у спомини? – Посміхнувшись, відповів я – Невже вам ніколи не доводилося сумувати?
– Мені? – З ледь помітним сумом в очах, відповіла жінка, – Доводилося, дуже часто доводилося… Вам молодим це важко зрозуміти! – ледь чутно промовила вона. Потім, подивившись на мене теплим сяйвом своїх очей, вона промовила.
– Коли розпочалася війна, мій батько пішов на фронт. Я навіть не побачила його, він загинув у перші дні війни. Десь під Одесою. То був серпень. Ще листи доходили. А я народилася у листопаді… І моя мама залишилася з двома дітьми. Я, та моя старша сестра.