Статтю викладача Нікопольської школи мистецтв Михайла Жернових опублікували у журналі «Гітара в Україні».
Повідомили у школі мистецтв. NikopolART пропонує прочитати Вам матеріал Михайла Жернових.
***
Я стою біля відкритих дверей під’їзду і вдивляюся в кінець вулиці. Незабаром має прийти мій учень. Він іде разом із батьками, постійно озираючись навколо. Якщо в небі з’являється характерне дзижчання FPV-дрона, вони починають бігти. Моє завдання — вчасно зустріти їх і швидко завести всередину. Лише після цього можна піднятися до квартири, де вже чекають гітари.
Так починається майже кожен мій урок.
Я викладаю гітару в Нікополі — місті, яке вже понад чотири роки живе під щоденними обстрілами. До ворожих позицій — близько чотирьох кілометрів. Якщо до війни дорогою на урок діти хвилювалися через незавчений етюд чи складний твір, то сьогодні найбільше хвилювання — чи вдасться їм просто дійти до уроку.
З перших днів повномасштабної війни школа мистецтв перейшла на дистанційне навчання. Але онлайн ніколи не замінить живого уроку гри на гітарі. Саме тому я почав проводити заняття вдома. Моє домашнє робоче місце офіційно погоджене адміністрацією школи. Із сімнадцяти моїх учнів лише четверо займається дистанційно. Усіх інших батьки продовжують приводити на уроки, незважаючи на постійну небезпеку.
Найважче сьогодні — не навчити дитину грати. Найважче — дочекатися її.
Уроки відбуваються за розкладом. Але війна не знає, що таке розклад. Навіть коли заняття розпочалося, розслабитися неможливо. Я слухаю урок одним вухом. Другим — вулицю. Ми вже навчилися розрізняти звуки війни. Чуємо не лише прильоти, а й виходи снарядів із протилежного берега. Це означає: маємо лише кілька секунд. Гітари відкладаються. Ми швидко переходимо до коридору з правилом «двох стін». Невдовзі в кімнаті знову лунають не вибухи, а звуки гітари. І урок триває.
Війна змінила навіть ансамблеве музикування. У мене два гітарні ансамблі — молодших і старших учнів. Але зібрати дітей на спільну репетицію сьогодні неможливо. Тому кожен учасник окремо записує свою партію під метроном, після чого відеофрагменти об’єднуються в один виступ. У таких умовах на перший план виходять бездоганний ритм і точність. А живе відчуття ансамблю, спільне дихання музикантів і емоції залишаються лише в пам’яті
Змінився і сам урок. Колись перші хвилини ми присвячували налаштуванню інструмента. Тепер нерідко спочатку потрібно вислухати дитину. Вона розповідає про нічний обстріл, про вибиті вікна, про страх, який пережила. І лише потім бере до рук гітару.
Попри все це, музика в Нікополі продовжує звучати. Цього навчального року майже всі мої учні стали лауреатами міжнародних онлайн-конкурсів, здобувши Гран-прі та перші премії. Нам дуже бракує концертної сцени, живих виступів і оплесків. Сьогодні усі академічні концерти, конкурси й творчі заходи відбуваються у форматі відеозаписів. Але навіть у таких умовах діти продовжують займатися, розвиватися і доводити, що мистецтво не припиняється навіть під щоденними обстрілами.
Я безмежно вдячний батькам своїх учнів. Попри постійну небезпеку вони продовжують приводити дітей на уроки, бо розуміють: війна не повинна позбавити їх дитинства, музики й віри в майбутнє. Саме завдяки їхній мужності й сьогодні в Нікополі звучить гітара — за чотири кілометри від ворога.
Автор: Жернових Михайло Анатолійович,
викладач вищої категорії, старший викладач КЗ «Нікопольська міська школа мистецтв №1»,
голова профспілки школи. Стаж 32 роки.
Повідомити новину або надіслати поезію (прозу) можна на електронну пошту: nikopol-art@ukr.net