В архіві сайту NikopolART збереглися роздуми “Від міста до містечка”. Їх написав історик Богдан Стратейчук у 2016 році.
Роздуми на тему міських традицій у Нікополі та часу їх появи
Питання, що містить в собі заголовок, націлено своїм вістрям у минуле – чому Нікополь, який замислювався як повноцінне та чимале місто, перетворився невдовзі на типове «заштатне» містечко?
Атрибутику «міськості» ми всі з вами відчуваємо інтуїтивно. Вже понад 60 років більшість населення країни проживає саме в містах – як правило, в центрах територіальних громад з розвиненою інфраструктурою: шляхами, водогонами, каналізацією, опаленням, осередками торгівлі, культури, розваг, фізкультури та спорту, інформаційними каналами, які всі «заточені» на створення комфорту в житті звичного містянина – кожного з нас. Як правило, в місті займаються виробничим бізнесом та сферою послуг – якість кінцевого продукту дозволяє отримувати грошовий надлишок і вкладати його в подальший розвиток. Але це – в ідеалі. Тобто – не зовсім про нас, якщо йдеться про цей самий «подальший розвиток».
Та повернемось до міст. Взагалі виникають вони за різних умов. І дуже часто там, де найбільш вигідно. Вигода місця, де виник Нікополь, полягала в зручній переправі і високому пагорбі, з оглядом до 35 км навкруги. Логічно, що міські засновники повинні були розраховувати на торговий порт із паромною переправою та сторожову фортецю або укріплення – часи тоді були нелегкі та тривожні, і сусідні народи спали і бачили як кинутися один на одного.
«Тоді» – це наприкінці XVIII століття. В той час тутешні мешканці – запорозькі козаки – переживали господарський підйом, але так і не спромоглися створити ефективні державні інститути. Потужні колись курінні козацькі загони виродилися в степових рантьє, що роздавали кошові землі в оренду робітникам з України, або продовжували займатись разом з татарами «здобичництвом» – один у одного віднімали худобу, викрадали на викуп місцеву знать чи просто жили за рахунок награбованого у сусідів. Ця нескінченна війна була суворою необхідністю в попередню епоху, але в XVIII столітті все більше ставала непотрібним пережитком чи то звичкою. Зокрема для Російської імперії – внаслідок дій попередніх кошових урядів запорожці опинилися в політичній і військовій залежності від цієї країни, і залежність ця зростала пропорційно із взаємним незадоволенням.
Врешті, в 1775 році всі вузли непорозуміння розрубили одним махом – на Січ впала нищівна каральна операція російських військ, і Запорожжя втратило залишки суверенітету. Захоплений край почали розсмикувати на приватні ділянки російські землевласники, однак більшість колишніх козацьких земель перейшла під державне управління – тут планували створити «з нуля» нові міста, для чого оголосили цілий «пакет» пільгових наказів: «податкові канікули» від 6 до 10 років, «підйомні» гроші і значні земельні ділянки. Керував цима операціями один з «катерининських» державотворців, князь Григорій Потьомкін. В 1775 році він запропонував Катерині ІІ «…положить число нужное крепостей…», одну з яких «…на Никитинском перевозе…». Микитиним перевозом називалось давнє козацьке село, початки якого можуть сягати кінця XV століття. Саме воно стало зародком Микитинської січі, а згодом – і нашого міста.
Імператриця в цілому була не проти – у відповіді було дозволено «наименовать» Микитине «Слов’янськом». Пояснюючи свій вибір, правителька вказувала, що під цим розуміє «…наш народ…» який «…есть единоплеменный, и сущая отрасль древних Славян…». Але про фортецю – ані пари з вуст: місто ніби запрошувало мирно єднатись всіх слов’ян під скіпетром «царицы православной». Тут планувалося відкриття духовної семінарії, яку, за задумом влади, повинен був освятити церковний голова нового краю – архієпископ слов’янський. На цю роль було запрошено особистого бібліотекаря Катерини Євгена Булгаріса. Однак святий отець вирішив керувати своєю нечисленною паствою аж з Полтави – порожнє місто на перевозі, та ще й на «краю географії», тобто на кордоні з Кримським ханством, здавалося небезпечним. До речі, не тільки йому – російські чиновники-генерали невдовзі вже вказували Потьомкіну на необхідність мати на перевозі саме фортецю, яка «…надобна к прикрытию от крымской стороны… не без надобности для совершенной безопасности города, который ради способности к торговле должен быть многолюден…».
В принципі, план микитинського бастіону існував ще за часів Петра ІІІ – його розробив інженер Вільгельм Менцеліус аж на 177000 карбованців. І це в часи, коли звичайний сержант отримував на рік 45 карбованців, священик – 200, а чиновник-асесор – під 750! Ясна річ, що знайти механізм для «викачки» такої суми було дуже непросто. Фінанси спочатку намагалися витягти з микитинської митниці, на яку покладали великі надії і якій надали великі пільги. Однак ця ідея виявилася невдалою. Тоді в 1778 році князь розпланував більш дешевий проект – «город Никополь на Днепре, где прежде был Никитинской перевоз…», що власною фортецею «…будет прикрывать от крымской стороны и делать связь с другими крепостями, цепью по Днепру и Бугу лежащими…».
Незважаючи, що нікопольська фортеця була більш скромною – в плані «…вновь проектируемогоукрепленияНикополь,чтопрежденазывалсяНикитинперевоздля содержаниявоинскойкомандыодногобатальона», складеному інженером-прапорщиком Михайлом Радіним в 1780 році був лише один батальйон – її назва свідчила про впевненість в перемозі над будь-яким супротивником. Мабуть, вже ця задумка припала Катерині до души – в грудні 1781 вона погодилася «…назначить города губернские и уездные, и…время …для открытия оных…».
Навесні 1782 року військові почали зганяти навколишніх хуторян в «місто перемоги». Інші запорожці та перші єврейські переселенці з білоруських земель приходили самі, адже їх вабили податкові преференції (до 1793 року новомістяни звільнялися від будь-яких податків). В 1784 році в місті нараховувалося понад 200 будинків, в яких проживало до 1600 осіб, була власна пошта та фортечний гарнізон. Схоже, що нікопольські права разом із правами інших міст були підтверджені в 1785 році імператорською «Жалованной грамотой городам» Серед нечисельних обов’язків «керівництва на місцях» згадувалося надання статистичних звітів до губернії та відомостей про стан поточних справ.
От тут і почалися проблеми. Взагалі, майже всі міста грішили затримкою подібних звітів, оскільки управлінські кадри доводилося постійно шукати – всюди не вистачало освічених та досвідчених землемірів, дотепних містечкових і відповідальних військових. В Нікополі останні зникли ще до «Жалованной грамоты…»: за дозволом Катерини Потьомкін розпустив всі гарнізони Дніпровської кордонної лінії із допоміжними фортецями на кшталт нікопольської – адже Кримське ханство було приєднано, і потреба у військовій безпеці значно зменшилася. Інших чиновників в місті теж не водилося.
Щось треба було робити – адже в місто в 1787 році приїжджала сама імператриця, яка побажала оглянути окремі губернії, зокрема – володіння Григорія Потьомкіна. На жаль, достеменних даних про цю непересічну подію, яка сталася 10 травня, поки не знайдено. Відомо, що 12-місна карета Катерини в оточенні військових караулів через Новопавлівку в’їхала до Нікополя, де для неї змінили коней та приготували подорожній обід. Щоб запорожці не муляли очі імператриці, з них ще 1783 року почали формувати «Військо вірних козаків». Їх кінні і піші полки перебували в Херсоні й Олешках – високою платнею та перспективою кар’єрного росту з Нікополя виманили більшість козацької старшини. Але стару церкву та січових бородатих церковників сховати було неможливо. Які висновки зробила висока гостя – невідомо. Втім, наприкінці року вийшло її «Установление сельского порядка в казенных Екатеринославского наместничества селениях…», де подвірно розписувалися права і обов’язки нових поселень. Відповідно до них місто Нікополь ледве могло претендувати на статус пересічного села – воно мало 242 двори, де проживали все ті ж 1600 осіб.
В 1791 році помер Григорій Потьомкін, і зі смертю його якось вщухли увага і гроші, які невпинно проливалися на весь південний регіон 27 років. Нікополь все більше ставав схожим на забуте всіма велике село. Всіма, крім… євреїв. Цього ж року вони отримали таки громадянство в Криму, Білорусі і Катеринославщині. Тепер вони мали право жити в містах, що, вочевидь, сприяло переселенню до міста єврейських мешканців Лапінки. А невдовзі з Катеринослава надійшов дозвіл на проведення сезонних ярмарків на місцях – у повітах. Покинуту фортецю на пагорбі, напевно, почали розбирати на торгові прилавки і ярмаркові приміщення. На продаж йшло все – риба, горілка, тканини, хліб. Нікопольські ярмарки почали забезпечувати всі навколишні поміщицькі маєтки. Але з владою, як і раніше, було кепсько. І в 1797 році імператор Павло І дозволив губернаторам скасувати збиткові «катерининські» міста, перевівши їх до категорії «села» або «посади». Відомо, що загальна кількість таких міст сягнула 171. Чи значився там Нікополь – ось питання, яке залишається відкритим.
Між тим єврейська верства населення з 1804 року почала поповнюватися новою хвилею переселенців – тепер, за умови прийняття православ’я, євреї отримували можливість навіть йти в російську політику. Існують туманні натяки, що в 1804 році єврейські та інші нікопольські купці намагалися створити власну Ратушу – управлінську торгово-адміністративну колегію. Між тим, за законом, право на ратуші мали тільки посади – торгові-ремісничі поселення, в яких не виникло центрів місцевої влади. Та схоже, що катеринославських чиновників вдалося умовити на інше: Нікополь офіційно ставав містечком – торговим поселенням на зразок єврейських на Поділлі чи в Білорусі. Вже наступного, 1805 року саме в такому статусі він згадується в доповіді міністра внутрішніх справ Віктора Кочубея імператоруОлександру І. Безславна «еволюція» від міста до містечка завершувалася. Вона тривала у Нікополя 22 роки – від 1782 до 1804. Містом він таки стане – в наступну, промислову епоху. Але це вже інша історія.