П’ять братів Педенків

Після скасування у 1861 року кріпосного права наше зелене містечко на березі Дніпра стало активно розвиватися. У гонитві за швидкою наживою до Нікополя потягнулися численні купці, серед яких був і Карпій Педенко.

Ціла армія суден та суденців, від човнів до пароплавів, везла по Дніпру зерно, сало, яйця, вовну та інші товари нікопольських ярмарків до Херсону та Одеси, звідки вони вирушали на європейські ринки. Проте не менш прибутковою, ніж зерно, була торгівля лісом, що рясно виростав у плавнях уздовж Нікополя. У 1876 році Карпій Педенко відкрив у місті фірму з лісової торгівлі. Ліс із його складу йшов на будівництво будівель, міських тротуарів та вітрильних кораблів на Нікопольській судноверфі, що знаходилася на Микитиному Розі, у місці впадіння в Дніпро річки Лапинки.

Згодом сини Карпія, Іван та Василь Педенки продовжили справу батька, розвиваючи торгівлю. Їхні лісові склади з’явилися на залізничній станції Марганець та в містечку Благовіщенка Мелітопольського повіту Таврійської губернії. У 1908 року брати Педенки збудували у передмісті Нікополя селі Довгалівці паровий лісопильний завод з повної переробки деревини, що помітно збільшило прибуток фірми. Іван Педенко оселився на Довгалівській вулиці, по сусідству із заводом. Лісова пристань, що належала братам, знаходилася наприкінці Заводської вулиці, на березі Дніпра. Підводи з кіньми везли сюди дошки з лісового складу та вантажі із сусідніх заводів, звідки вони річкою вирушали замовникам. Відомо, що Іван та Василь Педенки займалися будівництвом павільйонів для Нікопольської сільськогосподарської виставки 1911 року. Як і багато інших об’єктів міста, лісопильний завод та склад Педенків у лютому 1919 року були націоналізовані радянською владою. У середині 1920-х років до Нікополя приїжджав номінальний глава радянської держави Михайло Калінін, який зупинявся у будинку колишнього купця Василя Педенка. Кажуть, що цей факт дозволив Василеві Карповичу зберегти у своїй власності будинок, а головне – уникнути сталінських репресій.
Третій брат, Юхим Карпович Педенко, у 1899 року вирішив скласти конкуренцію спадщині свого батька. Разом із міським старостою Олександром Подгурським та купцем Вульфом Броном він заснував фірму з торгівлі лісовими матеріалами – «Подгурський Олександр Іванович, Педенко Є. та Брон В.» Фірма успішно діяла кілька років, до побудови Нікопольського лісопильного заводу.
Мабуть, найвідомішим із усіх п’яти братів був Олексій Карпович Педенко (1868-1922 рр.) На відміну від Василя, Івана та Юхима він присвятив своє життя медицині. Закінчивши у 1894 році Імператорський Санкт-Петербурзький університет, Олексій Карпович став практикуючим лікарем лікарні Святої Марії Магдалини. У 1903 році молодий 35-річний Педенко успішно захистив докторську дисертацію на тему:

«Виділення метиленової сині сечею як метод дослідження функції нирок».

У 1901-1905 pp. співпрацював з амбулаторією Євгенівської громади сестер милосердя Товариства Червоного Хреста. У 1905 р. почав викладати у Жіночому Медичному інституті. У 1908 р. Олексій Карпович отримав звання приват-доцента, а у 1914 р. став професором і очолив кафедру факультетської терапії. Тут проводилася наукова робота не лише за найнебезпечнішим на той час захворюванням – туберкульозом легень, а й за іншими напрямками. За чутками, Олексій Педенко консультував та лікував навіть царську родину. На дверній табличці квартири в Ертелевому провулку, 4, де мешкав наш знаменитий земляк, значилося: «Педенко Олексій Карпович. Професор жіночого медичного інституту. Приймає: вівторок та четвер з 6 до 8 за записом». Помер у Ленінграді наприкінці 1922 року. Похований на Микільському цвинтарі Олександро-Невської лаври.

Проте найбільшу спадщину для нашого міста залишив п’ятий брат Дмитро Карпович Педенко (1866-1940), який обрав для себе професію художника. У 1895 р. він закінчив Імператорську Академію мистецтв у Санкт-Петербурзі. За успіхи в навчанні був нагороджений трьома срібними медалями. Після закінчення Академії отримав диплом класного художника 3-го ступеня, а через три роки – звання художника за картини «Засинає» та «Біля Тучкова мосту». З 1901 року почав викладати чистописання, малювання та ліплення у знаменитому Тенішевському училищі Санкт-Петербургу, де навчалися такі відомі люди, як Осип Мандельштам та Володимир Набоков. Урокам малювання тут надавалося дуже велике значення. Учень, який вступив до підготовчого класу, повинен був мати повне уявлення про кути та види ліній. Письменник Абрам Старков, випускник Тенішевського училища, так згадував про шикарні вуса Дмитра Педенка: «А у повному кольорі та в повній лихості ви можете побачити їх на картині Рєпіна «Запорожці». Дмитро Карпич у молодості, випускником Академії мистецтв, позував великому майстру. І зафіксований на полотні серед вусатих регочучих козаків». З 1901 року художник проживав на квартирі разом зі своїм братом-професором, а після революції повернувся з вируючої та холодної столиці до рідного Нікополя. У лютому 1919 року наше місто зайняли більшовики, а 12 березня за рішенням Нікопольського Виконкому сюди із села Лукіївки було перевезено унікальну колекцію книг, меблів та предметів мистецтва поміщиків Нечаєвих. Зберігалася вона в сирих коморах Савелло і Скляника по вул. Карла Лібкнехта (нині – Микитинської), внаслідок чого дуже постраждала. На основі колекції Нечаєвих відділ народної освіти вирішив відкрити у Нікополі музей образотворчих мистецтв, а його влаштування було доручено столичному художнику Дмитру Педенку. Разом із помічниками Михайлом Юшенком та Яковом Волошиним, в умовах воєнного часу, гіперінфляції та відсутності матеріалів вони зробили неможливе: вже через два місяці Нікопольський музей витончених мистецтв відчинив свої двері перед громадянами, бажаючими долучитися до прекрасного. Розташувався він на другому поверсі колишнього будинку купця Григорія Гусєва – найкрасивішої будівлі міста. Початкова експозиція склала 688 чудово підібраних та відреставрованих експонатів. Музей благополучно пережив чехарду змін влади. Дмитро Карпович пропрацював завідувачем до 1924 року, а після того, як частину єдиної колекції було відправлено до губернського історичного музею, на знак протесту залишив свою посаду. Художник назавжди покинув Нікополь і поїхав до свого улюбленого міста на Неві. Він знову повернувся викладачем малювання до колишнього Тенішевського училища, яке на той час стало трудовою школою №15. Дмитро Педенко благополучно дожив до 74 років та помер за рік до страшної війни та блокади Ленінграду.

 

Автор: ПАВЛО ФІРСОВ

Tagged: Tags