NikopolART пропонує Вам почитати монолог «Собаче серце» письменниці з Нікопольщини Наталії Волинець.
***
(присвячується усім безпритульним тваринам, які просто зараз чекають на своє диво)
Заберіть мене, прошу, хто-небудь додому до себе.
Я втомився від спеки, без їжі, живу просто неба…
Зараз літо, а мама моя вже зимою лякає,
каже: скоро настане той час, коли все замерзає.
То чи виживу я, чи засну й не прокинусь ніколи?..
Я маленьке щеня, що блукає самотньо довкола…
Ви проходите інколи повз й ваше серце не чує
те, як серце собаче чекає й хвилини рахує,
що, можливо, сьогодні якраз хтось гукне:
«Йди до мене!»
Враз тоді підхоплюся й стрибатиму, наче шалене.
Зазиратиму в очі, лизну ваші теплі долоні
і відчую на смак людські сльози – смачні та солоні.
Дуже хочу почути, що я комусь справді потрібний,
хтось в цім світі для мене вже стане по-справжньому рідним.
Заберіть мене, прошу… Шукаю надійного друга,
щоб не знати ніколи, що значить самотність і туга.
Буду вірно служити, ловитиму погляд ваш кожен,
бо без друга ніхто в цьому світі прожити не може.
«То чи виживу я, чи засну й не прокинусь ніколи?..»
Щоразу, коли ми проходимо повз безпритульну тварину, ми поспішаємо у своїх справах. А вони залишаються. Рахують хвилини, заглядають в очі й понад усе на світі чекають лише слів: «Йди до мене».
Цей вірш-монолог – крик душі кожного маленького щеняти, яке лишилося сам на сам із великим, байдужим світом. Попереду холоди, і кожне з них мріє про теплі людські долоні.
АВТОР: Наталія Волинець
Повідомити новину або надіслати поезію (прозу) можна на електронну пошту: nikopol-art@ukr.net