Відверту розмову з Тетяною Сисоєвою про поезію, війну і життя опубліковано в першому спецвипуску журналу «FoxLitt – україномовний літературний журнал».
NikopolART пропонує Вам прочитати цю розмову.
– Пані Тетяно, у своїй біографії Ви написали, що ніколи не планували ставати письменницею. Якби життя склалося так, що література зосталася би для Вас тільки стосиками книг на поличках книгарень ‒ ким би Ви залишилися внутрішньо? Адже творча основа ніколи й нікуди не зникає, вона завше віднаходить шлях щоби проявити себе.
– Основний мій фах і нинішня перша професійна діяльність – це викладання німецької мови + з кінця травня минулого року ведення блогу про вивчення і викладання іноземних мов (здебільшого німецької, знову ж таки) – обидва ці напрямки у рамках однієї широкої лінгвістичної тематики, помноженої, у тому числі, і на знання психології, разом з іншими дисциплінами абсолютно безсумнівно для мене є тим полем, де творчості – достатня кількість, якщо не сильно більше. Доданком до цього є, звісно, робота з людьми – маються на увазі мої студенти і комунікація з підписниками. Тому я впевнена, що сильно страждати від нестачі творчості у житті навряд прийшлося б. Інше питання – це те, що для мене розкрила поезія і наскільки добудувала мене за рахунок набуття автентичності і авторки також, що у мені відкрила такого, про що я раніше і здогадуватися не могла. Мені здається, що я сама продовжую дослідження себе у цій ролі.
– Який текст із написаних (чи майбутніх, якщо такий ще тільки проситься на папір) Ви ніколи не опублікуєте, навіть якщо він буде найкращим із написаного? І що є для Вас критерієм публічності творів ‒ чи можна все, що виходить із-під пера, віддавати читачеві? Чи все ж є такі теми, котрі попри цікавість та бажання розповіді, є для Вас табу для публічності?
– Буквально зараз досліджую це питання. Я маю на увазі, що іноді зі мною трапляються вірші, котрі є більш інтимними ніж те, що я даю у друк. Зазвичай я присвячую їх коханому чоловіку і відправляю йому напряму просто у мессенджері. Далі, коли кортить поділитися, але розуміючи, що деякі слова чи образи точно не для всіх, я можу дещо погратися з окремими строфами і якщо приходить достойний варіант, то він виходить у соц.мережах у більш скромній версії, а перша залишається дуже особистою – тільки для нас двох. Мені з цим окей.
Декілька з моїх віршів наразі у столі – чи так там і залишаться, чи будуть спалені – життя покаже. Здебільшого вони на занадто гостру соціальну тематику. Деякі вірші я публікую буквально з-під пера, деякі мають настоятися навіть декілька місяців. Тобто на зараз все настільки інтуїтивно, що поки важко розгледіти бодай якусь однозначність.
– Що Вас більше лякає у літературній діяльності: написати надто відверто чи написати недостатньо чесно? І де, на Вашу думку, проходить грань між публічністю автора та його особистим життям? Чи варто бути відкритими на максимум, чи все ж таки виставляти незручні для читачів кордони та межі: є література і у цьому просторі все для читача, а є особисте і сюди дозволяється лишень близьким та рідним?
– Занадто відверто – точно не лякає. Може полоскотати сумнівом, як варіант. Але мені здається, що я вся – у досить відвертому контакті із читачем і із слухачем, як авторка пісень і віршів у рамках тієї тематики, котра є окресленою у моїй творчості.
Написати недостатньо чесно – отут для мене крилась би справжня трагедія, здається. Це лякає справді. Хоча, якщо ми будемо дискутувати про те, наскільки об’єктивною для когось може бути моя чесність… У першу чергу, бути чесною із самою собою – у цьому цінність.
Грань між публічністю автора і його особистим життям, на мою скромну думку, має проходити там, де автору комфортно. І тільки так. Наскільки ця межа буде чи має бути зручною для читача – питання другорядне. Або якщо автор бачить інтерес і готовий його задовольнити – це, звісно, право автора, та у моєму випадку я точно знаю деяких людей, котрі б ладні були «поколупати» такі мої болючі рани просто із цікавості, що межі і рамки є логічними і необхідними, й мають розцінюватися всього лиш як турбота про збереження мого внутрішнього всесвіту.
– На Вашу думку, чи існують нині такі теми в літературі, до котрих вона ще не доросла ‒ можливо морально, можливо рівнем таланту авторів, можливо етичними питаннями…
– Я думаю, що більшість із тем, котрі сьогодні є ядром світової літератури, скоріше за все, закривають потребу і авторів говорити про процеси, які вони відчувають і свідчать, і читачів – читати. Інакше – ми б бачили тих, хто говорять про дуже нетипові, неочікувані речі. Але, скоріше, питання частіше стоїть не у тематиці, а у формі – який жанр автор обирає, щоб доторкнутися до тих чи інших понять?
Яскравим прикладом міг би стати мій власний пошук, якщо дозволите. Уявімо – я жила і виховувалась у традиціях християнської церкви, але дуже помірно, якщо можна це так назвати – тобто, з дотриманням тих чи інших канонів і традицій, але… Не заперечуючи цей релігійний напрям, я, тим не менш, також, так сталося, що допускаю можливість існування такого процесу як реінкарнація, наприклад. Тобто, я можу стверджувати, що ані якась там наука, ані жодна із релігій не можуть подружити між собою ці концепти, щоб це виглядало як цілісна система, і, звісно, що і я не беруся якось їх (християнство і ведичну культуру) гармонійно поєднати, але, так як мені відчувається – я пишу – і у моїй творчій архітектурі існує Бог, у якого я вірю, але так само існують і інші образи, котрі не знаю, чи церква у широкому розумінні схвалила б…
– У своїй біографії Ви зазначаєте, що нині перебуваєте в позиції спостерігача. Що Ви навчилися бачити такого, чого не помічали десять років тому, двадцять? Як нині сприймається світ і що в ньому відмінного з тим, яким він був для Вас раніш?
– Так. Як авторка я зараз багато спостерігаю, помічаю, аналізую, синтезую, називаю, фактично даю цим процесам місце – у культурі чи в історії, фіксую, навіть документую події війни, але через творчу призму. Двадцять років тому…? Я не побоюсь зазначити, що 5 років тому я була зовсім іншою людиною, особою, жінкою, мамою, викладачкою. Я на все дивлюсь настільки по-іншому зараз, що навіть слів важко підібрати. Не самий поетичний образ зараз виник, але мабуть що, це як порівнювати новонародженого маленького морського котика (не питайте мене, чому саме його намалювала уява) і дорослу самицю дракона, що вміє дихати вогнем (мабуть, таки не варто питати, чому, бо я не знаю). Тобто, починаючи від зовнішнього середовища і закінчуючи внутрішнім станом, способом взаємодії з навколишнім – все різне до єдиної нано-фракції.
– У кожного митця є багацько прикладів, коли оповідання або вірш приходили в його життя абсолютно випадково. А чи було у Вас так, що все сокровенне та потаємне розповіли самі лишень очі зустрічної незнайомої людини ‒ і Ви перетворили побачене на слова?
– Я – адепт ідеї, що випадковості – це лише набір або результат абсолютно невипадкових речей і процесів – тому так… Абсолютна більшість моїх поезій сталися зі мною у рандомні місце і час, куди мене щось таки привело, і це насправді цікаво. Треба було навчитися жити з тим, щоб організувати свій простір під такі неочікувані приходи образів чи тем, чи строф. І так – очі незнайомої людини, здавалося б, випадкові ситуації, кимось сказані слова чи навіть коментар у соц.мережах безперервно можуть стати джерелом мого натхнення. Аби на це тільки вистачило часу і сил. І паузи – щоб розгледіти і назвати.
– Що, на Вашу думку, формує основу творчої особистості ‒ загострене сприйняття довколишнього світу, потреба розповідати правду чи неможливість існувати поза світом мистецтва?
– Через те, що я ніколи до цього не відносила себе до світу мистецтва, перші дві гіпотези здаються більш робочими у конкретно моєму випадку, але загострене сприйняття світу точно було б фаворитом. Я довго вчилась відчувати і навчилась, за що можу бути вдячна окремим людям, майстрам з мого життя, самій собі, бо колись стала на цей шлях. На якомусь етапі ти вже не можеш перестати щось бачити, або, знову ж таки, фіксувати і сканувати, зчитувати. Та для мене важливим є усвідомлення, що те, як я зараз бачу, умовно, цей кадр, зовсім не означає, що людина, котрій я його покажу – що вона побачить його саме таким, що для неї важливими будуть саме ті деталі, котрі я хотіла виділити. У цьому є так багато дивного, та разом із тим – прекрасного.
– Власною історією Ви чесно та без прикрас розумієте сенс слів «війна», «біль», «втрата»… Як Ви гадаєте, чи можна в умовах сучасних реалій правдиво писати про війну, якщо не був дотичним до її подій? Адже одна справа, коли автор власним прикладом показує ‒ як то, пройти крізь пекло. І зовсім інше, коли автор тільки чув, коли війна пройшла повз…
– У одному із моїх віршів я ставлю питання – Чи ми обираємо час? І наприкінці цього вірша звучить відповідь – Так, ви обираєте час. Як вийде – повз вас чи крізь вас…
Те, що війна проходить крізь мене – я просто констатую це. Мов аксіому.
На Ваше питання у мене народилося б зустрічне – що значить бути дотичним чи недотичним до подій? Чи визначається дотичність обов’язково втратою близької людини, домівки, улюбленого блокнота чи кінцівки або тим, що ти бачив у екрані смартфону, як у ворожий танк прилетіла наша ефпівішка і радів цьому максимально голосно? Де рамка, критерій, класифікація? Для мене дуже болюча тема насправді, бо кажуть, що жінки військових не воюють, а знали б Ви у скількох битвах мені прийшлося вистояти – захистити себе і дітей тоді, коли мій Захисник десь там тримав небо над тими, хто на нас нападав. Чи нормально для цивільної жінки розбиратися у різниці між кордурами виробників з різних країн і міряти рулеткою балпакети? Для недоцивільної – це те, що стало реальністю. Я теж проходила цю війну, разом з ним, далеко від нього, у тилу, та на своєму власному фронті, разом із людьми з моєї країни, а іноді у протистояннях. Як є. Це дуже болюче питання, бо на днях у соц.мережі я прочитала, що ті, хто виїхали з мого рідного міста – його недостойні. Я і це переживу, як переселенка, звісно. Але усвідомлення себе і нас, як я тоді написала «подвійно вигнанцями» – це доволі сильно тоді мене зачепило – вперше вигнані ворогом, а вдруге… Чи той факт, що я живу на Лук’янівці у Києві робить мене достойною писати про війну наряду з автором із, скажімо, Ужгорода чи навіть того, хто виїхав? Про обстріли Лук’янівки я всього лиш напишу або більш об’єктивно, бо була, чула і здригалася разом із будинком, або більш емоційно і суб’єктивно, бо була, чула і здригалася разом із будинком…І все. Напишу або ні. Бо торкнуло або відволікло, бо був нотатник під рукою або його не було. Але навіть тут – у Києві, я іноді пишу про рідне місто. Бачачи зведення новин, чуючи голоси рідних людей. Чи можу про це не писати? Не впевнена. Чи більш дотична, ніж хтось десь? Так, мабуть. І так само ні, бо деякі аспекти цієї війни ходили, торкаючись, та, слава Господу, не зачепили.
– Які історії війни, на Вашу думку ‒ історії військового, історії коханої військового, історії матері військового ‒ ще ніхто не наважився розповісти? Так, творів нині багато і буде ще більше. І авторів багато ‒ буде ще більше. Але ж чи все ми розповіли і чи є ще те, про що ніяк не наважуємось написати?
– Якщо чесно, у мене немає ілюзії, що ми зможемо охопити все, навіть не з позиції тематик, а зважаючи на глибини і унікальність переживань кожної окремо взятої людини. А скільки свідчень ми вже ніколи не зможемо зібрати? Скільки разів неправильно інтерпретуємо задум і посил? Скільки відповідей так і не отримаємо?
Я не завжди можу передати словами те, що відчуваю. Я не знаю, якими алегоріями чи епітетами «зашити» щось, що бринить всередині…
Знаєте, чи зможе цивільна людина навіть через максимальну деталізацію відчути як воно там – у штурмі? Зі мною намагалися поділитися якось подробицями про те, як пішли десятеро, а повернулися двоє, про те, скільки бачили тіл, про специфічні запахи і симптоми… У мене питання, чи ця частина пам’яті мала б бути передана далі, і хто, окрім експертів, наважиться?
– Що найбільше спотворює пам’ять поколінь: час чи бажання забути? Ми ж фільмуємо кожні день та ніч не тільки для того, аби світ бачив і чув правду ‒ справжню правду, а не вигадану чи сфабриковану. Ми фільмуємо кожні день та ніч заради тих, хто буде після нас ‒ щоби вони не забували, щоби пам’ятали та знали. Історія України сповнена сотнями таких кривавих сторінок ‒ і ми чомусь забуваємо, чомусь не пам ’ятаємо… Чому так трапляється?
– Яке важливе для мене питання. Цікаве… Дякую Вам за нього! Прямо щиро дякую! Я частково вбачаю свою місію у тому, щоб пропустити через себе і записати стільки, скільки встигну. Записати у різних форматах і віддати тим, хто готовий буде взяти і сприйняти це знання. Колись я насмілилася спитати у моєї бабусі про війну, їй забракло чи то слів, чи то сил про це говорити… Я лишень пам’ятаю, як вона відвернулася, змахнула сльозу і під якимось приводом пішла далі поратися у літній кухні. Чи то було бажанням забути? Я для себе пояснила це колись тим, що вони щосили намагались вберегти нас від цього знання, від болю, від переживань тощо. Та не в їх силах було вберегти нас від війни… Не знаю, чи саме тому я пишу про це, та… Я дуже хочу тиші та миру, та, разом з тим, хочу, щоб через мої вірші і через мої пісні можна було доторкнутися до цього досвіду. Тож, здається, питання не у часі і не у бажанні забути. Чи це механізми психіки, такі як витіснення і заперечення тощо? Але! Якщо я наївно думатиму, що такою стратегією я вже точно вбережу наступників… Ні. І якщо там знову буде повторення історії, вже у новому форматі, чи допоможе їм наш досвід і ці гігабайти збереженої інформації? Чомусь здається, що ні… Тож… Наскільки безсенсовними можуть бути мовчання чи спроба сказати разом і окремо? Маю побути з тим, куди привела мене ця відповідь.
– Якби Ваше життя було романом, у якому би місці читач подумав би: «Такого не буває»?
– Може, у тому, де лікарі кажуть мені, що мені залишилося жити +– 3 місяці і мені варто на шостому місяці вагітності вбити дитину, щоб не занапастити життя чоловікові…? А коротенько після того, років +– через 13 я знайду себе авторкою поезій, що живе у війну, а той самий парубок із голосом, що ламається і зростом з мене пригорне і скаже, що любить свою неідеальну маму? Або… Там, де ти після ночей і днів у паліативній палаті, виходиш на вулицю і ловиш абсолютний когнітивний дисонанс – бо навколо люди живуть своє життя, а ти трішки у трансі ідеш на дамбу, подивитися на водичку відволіктися, а через 2 роки це водосховище просто буде танути на очах всього світу і ще одна річ чи не річ, котра завжди сприймалася тобою як вічна, перестане бути такою? Перестане існувати взагалі…
Або, коли ти котру ніч поспіль не можеш спати, бо тобі здається, що сталося непоправне. І ловиш думку – Якщо він помер вчора, то сьогодні йому вже не болить. Тож ти лягаєш зараз спати заради ваших спільних дітей. І ти (…..) погоджуєшся з тим і засинаєш у тотальному безсиллі? Як? Я б ніколи не повірила… Та прийшлося повірити, проживши.
– Який Ваш життєвий досвід (риса характеру, подія чи вчинок) найбільше суперечить стереотипам про Вас? Кожна публічна особистість апріорі має ось такий от вайб ‒ читач та глядач формують про неї свою думку на основі побаченого та прочитаного ‒ але ж ми добре розуміємо, що це не завше є абсолютною правдою.
– Це – максимально непросте питання, тому що, з однієї сторони, я намагаюся транслювати те, що є важливим і цінним, тому здається, що основний фльор неважко уловити. З іншої сторони я також усвідомлюю, що деякі аспекти і частини моєї ідентичності, і мого життя відомі не усім/ не багатьом, і на це є маса причин. Справедливості заради зазначу тільки, що і продовжую і далі з собою знайомитися і щось нове про себе дізнаватися, тому рахунок рівний)
– Чи існує така особлива подія в Вашому житті, сакральне значення котрої Ви зрозуміли через багацько років?
– Я народилася на сьомому місяці маминої вагітності, тобто, я так розумію, що дуже поспішала прийти у цей світ. Ще доосмислюю, наскільки ті два місяці щось вирішили… Наскільки сакральним було, попри купи дивних діагнозів, вижити і вести повне життя – іще одне питання. На зараз, після жахливих обстрілів Києва, будучи майже у епіцентрі подій, найсакральнішим, мабуть, є усвідомлення кожного нового ранку, того, що мені даровано ще скількись часу…
– Хто, як не митець, знає ‒ випадковості впливають на наше життя та вибір сильніше за будь-які сплановані події. А які випадковості змінили Ваше життя і чи хотіли би Ви змінити ті події, якби мали можливість повернутися в минуле? Чи все ж таки зоставили випадковості без змін?
– Саме набір випадкових чи невипадкових випадковостей привели мене дивовижним чином у ту точку, де я є зараз, у те місто, де я живу зараз, і я б точно не хотіла змінювати це, якщо чесно. Найвипадковішим із останнього, здається, стало якраз-таки те, що я одного літнього дня +-рік тому дозволила собі записати рими, котрі просто прийшли, і в результаті тепер вже багатогодинного досвіду як авторки я звусь письменницею тоді, коли цього ніколи не планувала. Якби мені навесні 2025 хтось таке напророчив, я би думала, що це максимально нереалістична гіпотеза і розсміялася б, мабуть…
– Після сотень прочитаних книжок ‒ як змінюється читач? Як змінилися Ви в статусі читача ‒ залишили в собі певну долю наївності та відкритості до текстів чи набули гостроти та прискіпливості професіонала? І чи є такі книги, котрі Ви хотіли би (а можливо вже перечитали) відкрити для себе наново з висоти ось цього рівня прискіпливого читача?
– Якщо чесно, я зараз дуже мало читаю – просто фізично не маю на це часу. Працюю, здебільшого, зі своїми текстами і стала зараз набагато критичнішою до них, ніж це було раніше. Трішки бачу інших авторів сучасної поезії у мережі – щось торкається душі, а щось здається зовсім не моєю історією… Згадуються часи універу – я закінчувала філологічний факультет і по факту є і літературознавицею за фахом, хоча свій потенціал, все-таки, я максимально направила у першу чергу у напрямок лінгвістики і викладання. То в університеті ми мали читати приблизно 40-50 великих творів зарубіжної літератури щосеместра і я б констатувала у себе скоріше відкритість і цікавість, і до форм і до змістів.
– На Вашу думку, яку книгу Ви б сьогодні викреслили зі шкільної програми, а яку ‒ обов’язково додали?
– Ви знаєте, по-перше, зважаючи на мою відповідь на попереднє питання, я би сказала, що точно не вважаю себе авторитетом чи експертом такого рівня, котрий міг би дискутувати на такі теми на рівні мін.освіти. Та я б дуже хотіла звернути увагу на інший, не менш важливий аспект – для мене одним із ключових питань було б не те, який набір творів є у програмі, при тому, що вона трансформується з певною долею періодичності, а звірка з тим, чи зустрічається та чи інша книга зі своїм читачем у правильному віці? Питання не у доцільності знайомства читача з персонажами Дефо, Ремарка, Екзюпері тощо, а у тому, чи читачеві буде запропонована адекватна для його віку ступінь осмислення подій творів чи образів. І які підходи у сучасній школі можуть мотивувати учня читати і вчитуватися, а не нашвидкуруч «ковтнути» 2,5 сторінки з хрестоматії і забути прочитане відразу після тесту? Одна з моїх вчительок зарубіжної літератури якось впевнено написала мені, що мої вірші мають увійти до шкільної програми – при тому, найсильніші (на мій погляд) мої твори народилися сильно пізніше від цієї переписки. Та навіть зараз я жодним чином не можу бути впевнена, що мають. Не моя задача думати про це. Хоча деякі з них декламують на святах для ветеранів, а школярі з мого рідного міста готують презентації про мене… Наприклад, я у школі взагалі ненавиділа вчити вірші – це, до речі, могло б «потягнути» на відповідь на питання №12)))
– Яка людська риса характеру дивує і продовжує дивувати Вас найбільше?
– Здатність вибудовувати все нові і нові ілюзії, мабуть. Хоча якщо розглядати це як захисний механізм психіки – більшою мірою психофізіологічний, а не як рису характеру…
У мені самій, мабуть, дивують впертість і здатність вірити у те, що усе, що б не відбувалося – то на краще. Не впевнена, що то наївність, але і не можу судити наскільки такий настрій – про зрілий підхід. Досліджую.
– Як Ви гадаєте, чи можливо написати великий роман про щастя так, щоб він був не менш захоплюючим за роман про трагедію? І чому книги про біль зоставляють більш глибокий слід у серці читача, аніж книги про радісне та приємне? Чи це тільки суб’єктивна думка і я помиляюсь ‒ прошу Вашої думки.
– Іще одне максимально складне, об’ємне та цікаве питання. Я не знаю. Якщо напишу колись подібний, то, мабуть, дізнаємося. Або ні.
Але! Щоби бути зараз більш лаконічною я приведу один приклад і маю надію, читач правильно зрозуміє, що я мала на увазі.
Інтимний аспект. Та дозволю його собі. У щасливі тихі мирні ночі я могла у довірі і безпеці засинати на плечі коханого чоловіка, а потім щасливо прокидатися зранку поруч із ним. Звісно, можна було б розмалювати цей епізод дрібкою епітетів чи метафор і розширити цей месседж із двох речень до 1-2 абзаців. Чи я не права? Це якщо ми зараз не будемо сильно заходити у надмірний романтизм чи навіть еротизм.
А тепер – увага! Ніч, коли ми спали востаннє у підвалі перед тим, як зранку він з речами пішов на відправку по факту мобілізації, чи ночі, коли я чекала від нього плюси у чаті сигналу чи ночі, коли ти вже й не знаєш, чи він живий досі – я можу описати ті ночі полотнищами з такою кількістю деталей і фігур, що це може зайняти цілі глави чи розділи… Чомусь так.
– Який запах асоціюється у Вас із дитинством? Який спомин про ті часи Ви назавше зоставили на скрижалях власної пам’яті?
– Це – максимально дивно зараз, та вже вдруге перечитуючи це питання я ловлю той самий образ – я на подвір’ї у бабусі пасу маленьких жовтеньких каченят. Це була абсолютно особлива атмосфера і запах так само, мабуть. Не випічка, не смаколик, а маленькі каченята. Під мирним небом мирного міста. Ех!
– Який предмет із Вашого дому міг би розповісти про Вас більше, аніж біографія? Що є такого особливого, що зберігає Ваші секрети та Ваші особистісні вподобання ‒ книга, картина, фото, сувенір…
– Я думаю, цим предметом була б ваза, котру мій чоловік виліпив для мене, коли знаходився на лікуванні у госпіталі після важкого поранення – щось, що зроблено з максимальною концентрацією любові і вдячності, я думаю. Вона – абсолютно довершена у кожній із своїх нерівностей. У ній стоять прапори України – найріднішої для мене і Німеччини – бо викладаю Deutsch і не можу недооцінювати те, що партнери роблять для нас, переосмисливши помилки минулого. У цій вазі також декілька символічних артефактів із колосся пшениці і гілочки бавовни. Для мене вона стала абсолютно органічним і цілісним символом цієї війни і мого творчого становлення – важко сказати, чому так, та вже як є.
– У Вашій біографії було вже не одне інтерв’ю і саме тому хочу у Вас дещо дізнатися. Яке питання журналісти Вам так і не поставили, але на котре Вам дуже кортить відповісти?
– Ви знаєте, я щодня задаю собі стільки непростих запитань, та я б не воліла афішувати ані ті запитання, ані відповіді.
Із банального та зовсім не банального для мене – Чи щаслива я?
Я б відповіла, що абсолютно. Але малесеньким шрифтом додала б два пункти:
*усе у цьому житті має свою ціну і про це рідко коли говорять.
**багато кому могло б не сподобатись.
– Якщо так трапиться, що після кожного з митців зостанеться тільки один вислів‒яким буде вислів про Вас?
– Дозвольте тоді катрен з одного з моїх віршів:
«Чи знали ми тоді – куди? Та і… як саме?
Чи знали ту різницю між ними і між нами?
Чи випили ми келих з Сміливості Джерельця?
Ми знаєм, хто ми є. Допоки б’ється серце»
Це те, що є актуальним на зараз. Як зміниться моє світосприйняття у найближчі 5-10 секунд – питання відкрите. Якщо більш персонально і у тому числі і про мою творчість на зараз:
«Від метафор захоплює подих, страшнуватим буває цей мрак.
Мені глибоко. Й це – прекрасно! Я кажу йому вірне ТАК!»
– Ви багато розповідаєте про людей, котрих зустрічаєте. Вони стають частиною Вашого творчого світу, даруючи натхнення та нові емоції. А ким, на Вашу думку, стали Ви в історіях інших людей?
– Для когось, відповідно до мого фаху, я є провідником у ті чи інші можливості тоді, коли людина може освоїти іноземну мову на високому рівні на наших уроках, наприклад. Для когось точно є уособленням дисциплінованої системної послідовної роботи. Для когось – авторкою, що занадто багато собі дозволяє (і таке чули). Для когось – небайдужою людиною. Близькою за духом, може… Котра навіть стає взірцем або надихає… Для когось – тією, хто просто десь там на фоні щось робить, але то зовсім не відгукується.
Мабуть, що якось так.
– Рецепт творчого щастя. Як Ви гадаєте, які компоненти мають бути там обов’язково, аби кожна творча особистість відчувала та отримували такі важливі позитивні емоції?
– Такий самий, як і рецепт щастя, думаю. Для кожної і кожної свій – унікальний. І точно впевнена, що якби намагалась слідувати чиємусь прикладу – у мене б не вийшло.
Єдине, що мене дещо тригернуло у Вашому питанні… Чому саме позитивні? Різні емоції, різноманітні живі досвіди. Я би ніколи не усвідомила, наскілько насправді об’ємно-щаслива, якби не ковтнула болючого і гіркого, мабуть. Баланс і дрібка віри у краще.
З повагою головний редактор журналу «FoxLitt – україномовний літературний журнал»,
Олександр Маяков
Повідомити новину або надіслати поезію (прозу) можна на електронну пошту: nikopol-art@ukr.net